Частина 1

Йорган натиснув газ і мотоцикл зірвався з місця, полишаючи за собою димовий слід. Вітер бив в обличчя, змушуючи очі сльозитися, а будівлі пролітали по обидва боки шосе з такою швидкістю, що нагадували розмиті плями. Метал під ним ричав, вібрував й здавалося, що він живий, має душу, бажає мчати вперед значно більше свого керманича.

— Непогано, Йоргане, ще трішки й ти матимеш гарний шанс на перегонах, — пролунало підбадьорливе у навушниках.

— Я прийду на них першим!

— Або прилетиш, тільки не забувай, кінь має бути живим на фініші, а не розкиданим в радіусі трьох миль від нього,  — розсміявся голос.

— Не смішно, Матіасе.

— Ще й як смішно.  Я  на збиранні твоїх мотоциклів скоро зароблю посаду сталевого механіка.

— Сталевого ти отримаєш, коли навчишся їх так збирати, щоб вони переживали мене, — широко посміхнувся Йорган та додав газу.

Поворот, ще поворот, мотоцикл слухався ідеально, був майже продовженням тіла. Стрічка дороги описала півколо вздовж високих будівель та вивела до мосту, що підіймався.

— Йоргане, не встигнеш, — пролунав стурбований голос друга у передавачі.

— Ще й як встигну! Подивись, це ж чудовий трамплін!

— Йоргане, цей агрегат не має функцій амфібії.

— Ну то попрацює флаером! — азартно хмикнув Йорган та рвонув вгору.

Мотоцикл злетів стрілою по мосту, сіре небо з важкими хмарами заполонило простір, внизу ліниво шепотіли холодні води каналу. Йорган відпустив кермо і якусь мить летів розкривши руки, насолоджуючись відчуттям польоту, потім знову вхопився за кермо. Траєкторія обіцяла ідеальне приземлення, але в момент доторку до дороги під переднє колесо несподівано втрапив шматок металу. Тріск, надривний скрегіт, біль, і світ навколо розлетівся кольоровими уламками…

Йорган роздратовано скинув шолом віртуальної реальності, поспішаючи позбутися неприємних відчуттів.

— Що, знову розбився? — пролунав за його спиною дитячий голос.

На порозі зануреної у темряву кімнати стояла руденька дівчинка у зеленому комбінезоні. Вона діловито роззирнулася, пробіглася по недбало склеєній панелі керування на стіні й два тьмяних світильники згасли, натомість з вікон, поскрипуючи, піднялися щільні завіси. Невелике приміщення залили яскраві промені світла й розбіглися переляканими сонячними зайчиками по захаращеному простору. Розкладне ліжко, шафа, стіл та встановлене по центру кімнати побите життям віртуал-крісло, були засипані з усіх сторін різноманітними дротами, металевими деталями, фольгою, коробками, шматками пластику та обрізками тканин. Посеред купи всього цього, наче, виростало кривобоке крісло, на якому сидів довгов’язий хлопець років п’ятнадцяти. Розтріпане темне волосся, почервонілі від недосипу очі, зелена сорочка й штани, сірі шкарпетки, крізь дірку одного з яких виглядав великий палець.

— Фу, ти провітрювати чи митися не пробував? І взагалі, мама ж казала тобі прибрати у себе, — зморщило носик дівча, оглядаючи кімнату.

— Карі, май совість! Що тобі поганого зробили мої зорові рецептори? — скривився та прикрив очі від сонця хлопець.

— Вимкни налаштування віртуалу й буде тобі щастя, — діловито хмикнула Карі. — Хоча, мама каже, що у такому смітнику воно не житиме. То що, ти знову розбився?

— Так, — розчаровано зітхнув Йорган, ігноруючи критику сестри.

— Навіщо тобі ті перегони? Невже так цікаво розбиватися?

— Значно цікавіше за копання у землі. Тим паче, що переможець отримає можливість проапгрейдити свою нейронну систему та отримати допуск до Сталевого міста.

—Тато каже, що Сталеве місто, то все вигадки, красива казка, для легковірних йолопів, на зразок тебе.  І та казка не варта витраченого часу.

— Ой, та він взагалі вважає, що нічого окрім його саду не варте витраченого часу, — скривився хлопець, вибираючись з крісла.

— Ага, і до речі сад нас вже чекає. Прийми активатор фотофільтра й вперед.

— Наче ж на неділю було то заплановано, — здивувався Йорган.

— Добрий день, неділя вже наступила! Мама ж тобі казала, налаштуй біогодинник! — вперла руки в боки Карі.

— От халепа…Забув, — скривився хлопець та потягнувся за невеликою пляшечкою. Дістав з неї маленьку зелену капсулу, закинув до рота, пробігся пальцем по тоненькому зеленому візерунку на зап’ястку. Від доторку хлопця візерунок зблиснув і зник.

— Йолоп ти, а не Йорган, — хіхікнуло дівча.

— Мамі не кажи, добре? — скосив хлопець погляд на сестру, запиваючи капсулу водою.

—Що ти йолоп? Так вона й сама знає.

— Дуже смішно. Все, валяй звідси, зараз вийду. Недільний сніданок я теж пропустив?

— Ні, він на столі. Але якщо ти над ним заснеш — працюватимеш завтра в саду сам. Флаер тебе не чекатиме, — розсміялося дівча та полишило кімнату.

— Оце вже ні, у мене по плану тренування і перегони року, — невдоволено пробурмотів хлопець, витягаючи з крісла плаский сірий, розміром з долоню  пристрій та вкладаючи його у кишеню сіро-зеленого рюкзака, який валявся поруч. Поспіхом перевдягнувшись у зелений комбінезон Йорган з сумнівом поглянув на свій оголений великий палець на нозі й таки змінив шкарпетки. Діставши з шафи темну куртку, він старанно протер її шматком сірої тканини та перевірив справність роз’єму під’єднання, під правим рукавом, в який вставив штекер, що тягнувся проводом до рюкзака. Згрібши куртку й рюкзак хлопець попрямував до кухні, де на столі самотньо стояла його тарілка зі сніданком та чашка чаю.