15.2

Після того, як хлопці приєдналися до вірту, Анохель деякий час намотувала кола по кімнаті, а потім  почала акуратно вмикати обладнання адміністратора.

— Медуза не відстежить? — насторожено покосився на її дії Алехандро.

— Теоретично Супутник максимально маскує всю діяльність з даного вузла…— пробурмотіла дівчина розплутуючи кабелі у пошуку портів приєднання, вмикаючи кілька екранів, на які виводилися зображення зі встановлених у будівлі камер.

— А практично?

— А практично —  я ще нічого не зробила, а бездіяльність в умовах, коли все найважче скинуто на плечі хлопчисьок, мене доводить до сказу.

— Ти ж знаєш, що не могла піти ані замість нього, ані з ним. І так занадто наслідила в Системі останнім часом. А без приєднання Йоргана до вірту повноцінно не запустилася б програма Марти, — похитав головою чоловік та підійшов до Йоргана.

— Знаю. І все, наче, логічно. Але я все одно почуваюся зрадницею, а від бездіяльності та неможливості допомогти їм, потрохи звірію.

— Ти ж з диких, тобі озвіріння по статусу прописане, —  хмикнув Алехандро нахилився над Супутником, що майорів на руці хлопця переливами жовто-зелених кольорів, простягнув руку, щоб розгорнути меню статусу і… отримав відчутний удар струмом. — Малакас! А чому на тебе він так не реагував? — чортихнувся Алехандро відсмикуючи руку.

— Не знаю… — Анохель встала, підійшла до Йоргана, торкнулася Супутника. Той лише вивів значок повної завантаженості. — Дивно, я думала налаштування охороняють лише від недружніх дій. Але, схоже, він має якийсь інший принцип…

В цю мить за дверима пролунав якийсь звук. Чоловік та дівчина насторожено озирнулися. Анохель акуратно зробила кілька кроків вбік та зазирнула в один з екранів адміністратора. Побачене змусило її нервово закусити губу — по горизонтальних рейках, що розташовувалися над шафами з обладнанням, повзло троє сканерів. Їх спосіб переміщення та конфігурація дуже нагадували зграю павуків, що прочісують периметр у пошуках здобичі.

Анохель метнулася до Йоргана, розвернула на Супутнику деталізацію стану виконання завдання. Девайс показав 54% та необхідний час до завершення – 40 хвилин.

— Сидимо тихо і сподіваємося, що це плановий обхід? — скривився Алехандро та, всупереч своїм словам, дістав з наплічника невеликий електромагнітний пістолет та пульсатор направленої дії.

— А ти вже приміряєш роль героя? Спинись. Я маю більше модів, а отже й шансів. До того ж ти потрібен диким точно більше, аніж якась руда модифікована халепа, —  хмикнула Анохель дістаючи свою зброю.

— Щось мені підказує, що у кращому випадку диким доведеться виживати самим, а в гіршому —  виживати буде нікому, — кивнув чоловік на екран. До перших двох сканерів додалося ще три з іншого боку. Вони неспішно переміщалися неправильними колами у центрі яких була кімната з «гостями». Й ті кола явно зменшувалися.

— Матіасе, де ж ти? Саме час твого виходу… — пробурмотіла Анохель, кинувши погляд на хлопця, що сидів у вірткріслі поряд з Йорганом. Той точно не міг її почути, але раптом смикнув кінчиками пальців, наче щось відпускаючи.

— Гм… А розкажи мені, яке саме завдання отримав від тебе цей цифровик?  І як це могло допомогти нам тут? — зупинився перед дверми Алехандро, уважно спостерігаючи за діями «павуків» на екрані.

Сканери рівномірно переміщалися, але раптом спочатку один, а потім й інші завмерли, розвернулися та згуртовано попрямували в інший бік приміщення. Декілька полишилися попід стіною, у полі зору камер цієї зали, інші заповзли у технологічний отвір під стелею, перетнули наступне, заповнене трубами приміщення, вибралися на дах, злетіли та полишили будівлю. Анохель полегшено видихнула і вдячно торкнулася руки Матіаса.

— Він повинен був активувати протокол захисту в іншому центрі.

— З вірту? — здивувався Алехандро.

— Так. Супутник надав інформацію про співвідношення віртсвітів та розташуванням інформації у реалі. Виявилося, що деякі з віртсвітів майже повністю «лежать» у дата-центрах на інших континентах і не дублюються. Матіас мав потрапити в один з таких віртсвітів та спровокувати порушення наближені до втручання у роботу техніки в реалі. На наше щастя, він впорався.

— І він за це взявся? — недовірливо покосився на Матіаса чоловік.

— Під мою обіцянку зберегти його тіло і піти з ним на побачення в реалі, — кутиками губ посміхнулася Анохель.

— Оптиміст…

§§§

Матіас летів над морем. Один з вірствітів списку Супутника, у який зміг потрапити хлопець (більшість виявилися еліт-класу), розташовувався одночасно у двох дата-центрах, які у реалі, наче, з’єднувалися залишками підводних кабелів. План полягав в тому, щоб дістатися до потрібної точки віртом та активізувати імітацію вірусу, який би змусив Медузу відправити сканерів на інший бік планети. Як повідомив Супутник, у реалі Медуза мала обмежену кількість справної техніки тому, у випадку активації аварійного протоколу, просто перекидала робочі одиниці на потрібні координати. Планувалося, що доки реалсканери літатимуть туди-сюди, Йорган все встигне й компанія «адептів коду Бога» встигне забратися з «пательні Диявола».

Літак досягнув потрібних координат і Матіас обережно дістав з невеликого боксу чорний м’ячик — кількашарову програму, яку він знайшов у вірті, у вказаному Анохель місці. Підготовленість цієї дівчини йому все більше подобалася. Вірус мав спровокувати прорив вірту, на зразок тих, які полишала по собі Анохель попередні рази. Виявилося, що таке порушення структур є пріоритетним для усунення і, якщо ним правильно скористатися, допомагає уникнути переслідування. На останнє Матіас дуже сподівався, бо потрапити у поле зору віртсканерів йому зовсім не хотілося, адже його відповідність нормам громадянина Пелерини, вже була за два пункти від критичної.