14.2

У стіні, за зірваною іржавою решіткою дійсно віднайшовся тунель. Темний, вогкий й майже  від самого початку всіяний кістками, черепами та напівзотлілими речами. Йорган питально поглянув на Анохель.

— Думаю це ті, хто прагнув врятуватися у вірті від смерті, — відповіла вона на його невисловлене питання.

— Не позаздриш, нещасним, — похитав головою Матіас, намагаючись крокувати якомога обережніше, втім кістки були усюди і їх тріск супроводжував кожен крок людей протягом довгого часу до наступної, значно масивнішої решітки.

Оглянувши виявлену перешкоду Алехандро дістав портативний різак, але його руку перехопила Анохель.

— Не можна, так ти нас демаскуєш. Там стоїть кілька датчиків і, судячи з показників які я зчитую, вони функціонують, — кивнула Анохель на щось за решіткою. — До того ж, думаю, грубий демонтаж активізує більш серйозні механізми захисту. Не дарма ж тут такий могильник.

— Ти можеш реалізувати витончений демонтаж? — питально поглянув на неї чоловік, ховаючи різак.

— Думаю він може, — кивнула Анохель на Йоргана і жестом фокусника підштовхнула хлопця до решітки впритул. Йорган не встиг навіть обуритися, як девайс на його руці сформував направлений зелений промінь, що діловито пробігся по решітці та стіні навколо неї і згас. Пару секунд нічого не відбувалося, а потім решітка здригнулася та з диким скреготом, притрусивши підлогу товстим шаром іржі, почала підійматися вгору.

— Непоганий початок, — схвально похитав головою Матіас, проходячи разом з усіма далі. Алехандро кинув на нього невдоволений погляд, проте промовчав.

Втім, це дійсно був лише початок. Далі подорож тунелем виявилася досить серйозним квестом з подолання численних механічних та електронних систем захисту під супровід не найприємніших зустрічей з різноманітною звіриною. Йоргану на голову впав щур (хто з них більше перелякався, то велике питання), Матіасу на плече звалився якийсь здоровенний волохатий павук, від чого хлопець смикнувся та, якби не швидка реакція Алехандро, втрапив би у страхітливу металеву пастку. Анохель, моди якої давали змогу бачити більшість активних датчиків, йшла першою, тож регулярно скидала з себе різних довжелезних багатоніжок, павуків, ще якусь гидоту. А за допомогою миші, що нахабно застрибнула на її штани, дівчина навіть надурила один з датчиків. Супутник допоміг відкрити ще кілька дверей, а за останньою з них ще й екранував лазерну атаку. Мить, коли непримітний девайс увімкнув захисне поле, яке перенаправило з десяток смертоносних червоних променів, що легко вирізали у бетонній стелі глибокі візерунки, справила враження на всіх. Йорган ще оговтувався, обтрушуючи з голови пил, а Матіас вже заявив, що обов’язково роздобуде собі таку «прикрасу», коли все це закінчиться. Анохель з неприкритим сарказмом побажала йому успіху, «порадувавши», що переналаштувати Супутник на іншого користувача нині здатна лише Марта, а вони навіть де її шукати ще не знають. Йорган зітхнув, спіймавши себе на тому, що без жодних роздумів віддав би цей девайс за своїх батьків та сестру, якби встановлені на ньому програми не були вироком мамі.

 Нарешті потріпана компанія подолала чергові товстенні двері з хитромудрим замком та вийшла на огороджений металевим периметром майданчик зі сходами, звідки їх погляду відкрилося величезне приміщення, рівномірно заставлене рядами шаф з обладнанням. Все це світилося тисячами, сотнями тисяч тьмяних синіх вогників, що складалися у геометрично правильні фігури до обрію. Йорган ніколи не бачив у реалі стільки штучного освітлення, а ще несподівано виявив, що в приміщенні не лише сухо, а й досить тепло і стоїть якийсь тихий гул.

— Зовнішня сторона вірту вітає вас, — трохи втомлено видихнула Анохель.

— Хочеш сказати, що весь наш вірт, то лише набір шафок?  — розгублено озирнувся на неї Йорган.

— Одинадцять поверхів «шафок», наповнених високотехнологічним обладнанням у неприступній фортеці на дві сотні тисяч квадратів з об’ємами споживання електроенергії в межах невеликого міста минулих часів. Ззовні ж це гігантський куб із бетону, на стінах якого нанесені величезні смуги у вигляді штрих-коду, а розташований він посеред штучного озера. До того ж куб оточує куленепробивна прозора стіна, яка дає додатковий захист та знижує витрати на охолодження, — уточнила  Анохель. —  Але по суті ти правий —  весь вірт і люди в ньому, то лише набір шафок.

— Та не така вже й неприступна це фортеця, як показала практика, — самовпевнено хмикнув Матіас.

— Повір мені, неприступна. Думаю, ті тіла на вході до тунелю далеко не єдині. Ця фортеця витримала не одну атаку розлюченого натовпу у часи пандемії. Просто її системи захисту не розраховані на Супутник, який був хіба що у перших, елітних жителів Сталевого міста. Цей девайс у старі часи коштував стільки, що його власник просто б купив би цей центр разом з персоналом та всіма потрібними паролями та доступами.

— То Йорга мама непогано екіпірувала, — задумливо кивнув Матіас.

— І в якій з цих шафок Медуза? — спитав Йорган, трохи пригнічений масштабами.

— В жодній і в усіх одразу. І не лише цих. Ми знаємо ще мінімум про чотири подібних за розмірами дата-центри, якими керує Медуза, але, думаю, їх існує більше, — сказав Алехандро. 

Анохель кивнула, кинула погляд на девайс на руці Йоргана і здивовано роззирнулася.

— Камер стеження тут не повинно бути, але Супутник увімкнув режим маскування живих організмів… — промовила вона стурбовано та запросила у девайса звіт про їх наявність та розташування. Пристрій на хвилину задумався, а потім розгорнув голограмну схему та почав помічати на ній камери спостереження, інфрачервоні датчики та датчики руху. За секунду схема вкрилася густою сіткою цяточок.