Частина 13.1

— Знаєте, це схоже на штукенцію, яку на мою вечірку приносив з собою один перець зі Сталевого міста, — промовив Матіас роздивляючись викладений на тканині чорний овальний камінець з невеликим поглибленням скраю. — Він там щось розповідав про її унікальність, мультизадачність… Я думав то елітний патч вірту, а воно, по ходу, що, списане з реальності?

— І що з цим робити, щоб воно запрацювало? — недовірливо спитав Йорган, якому знахідка мало нагадувала елемент цивілізації.

— Для початку, активувати, — Анохель приклала пальця до виїмки. Камінцем проскочив ледь помітний червоний зблиск, але більше нічого не сталося. — Ага… Зрозуміло. Йоргане, давай ти.

— А чому я?

— Бо, думаю, Марта обмежила доступ до свого творіння, але передбачила його для тебе, інакше її послання не мало сенсу.

— І що має статися, якщо його торкнуся я? Що воно взагалі таке?

— Це Супутник — багатофункціональний пристрій, котрий у минулому виконував для дуже заможних людей функції персонального помічника, банкіра, охоронця та ще безлічі варіантів. Був сумісний з будь-яким пристроєм, базою даних, технікою, має надскладний персоніфікований захист, який, наскільки я знаю, не обійшла навіть Медуза. Одна з останніх розробок людства перед Скляною хворобою. Я думала їх полишилося лише два…

— То де ж його могла взяти моя мама?

— Гарне питання. Дуже гарне. Але думаю відповісти на це може лише вона. Або сам пристрій, якщо ти його активуєш.

Хлопець підозріло подивився на Анохель, нерішуче простягнув та приклав свій палець до виїмки на «камінці». Першу мить нічого не відбувалося, а потім пристрій змінив колір на темно-синій та розвернув велике голографічне зображення.

— Нормальний такий девайс…— пробурмотів Йорган, бо голограма була значно більша та якісніша, за все, що він досі бачив у реалі.

Зображення показало гілля тису, блакитне небо, а потім сфокусувався на Марті, яка сиділа під деревом та акуратно сортувала ягоди. На мить вона насторожено озирнулась, а потім почала говорити, не припиняючи свого заняття.

«Якщо активоване це послання, отже декомпілятор дістав ти, Йоргане. І думаю це ти зробив не сам, тому для початку твій супутник має почути те, що я дізналася за останні двадцять років. Ця інформація допоможе правильно оцінити ризики.

Намагаючись знешкодити Медузу ми виходили з неправильних вихідних даних, бо збирали їх про час, коли її створили, тобто коли розпочалася Скляна хвороба. А треба було копати глибше, значно глибше, у часи коли нічого не віщувало біди, коли людство переживало розквіт технологій та бум виробництва. Нам світ до пандемії здається майже ідеальним, проте насправді він більше нагадував величезний жмуток протиріч. Люди не цінували того, що мали, загрузли у дріб’язкових суперечках, переподілі сфер впливу, пошуку нових стимуляторів, імітаторів, задоволень та вільних територій. Складався бюджет заселення Марсу та набиралися добровольці у місію до супутників Юпітера, на державних рівнях обговорювалися проблеми впливу кольору штучних рослин на уміння отримати задоволення чи практичні сторони кількаразової зміни статі. Перенаселення планети призвело до сусідства високих технологій, що суттєво продовжили людині життя, та нетрів, де діти народжувалися під писк щурів та з ними ж боролися за їжу.

Саме у той час все почалося. З невеликого метеорита, що упав поряд з одним густонаселеним регіоном. Втім, у ті часи навіть на полюсах жило стільки людей, скільки нині у реалі неможливо зібрати. Той метеорит не спричинив суттєвих руйнувань, тож зацікавилися ним лише діти та місцеві ентузіасти. Ані бажання, ані коштів на серйозного дослідження «якоїсь каменюки» ні у кого не знайшлося, бо суспільство саме лихоманило від чергового відкриття – людство навчилося надовго завантажуватися у вірт, полишаючи тіло на догляд спеціальних систем підтримки життєдіяльності. У комплекті з уже доступними технологіями відновлення організмів та розвитку вирощування органів, а то й тіл по заданих параметрах, це відкривало нові горизонти. Люди отримали можливість не лише проводити у вірті місяці, роки, а й взагалі відірватися від тілесної оболонки чи змінити її на нову. Всі релігії світу опинилися на межі страшної кризи, бо виявилося, що тих, хто хотів жити вічно не помираючи — більшість.

Тому про якийсь метеорит у новинах проскочило лише кілька повідомлень, а про виявлені на ньому капсульовані включення, що містили щось схоже на живі клітини, знав лише місцевий вчитель, який випадково опинився поряд. Він виклав у мережу про них невелике відео, проте воно швидко загубилося у нескінченному контенті. А за три роки, коли людей почала стрімко косити невідома хвороба, ніхто про той метеорит вже й не згадав. На жаль.

Перші прояви Скляної хвороби наші предки елементарно проґавили, бо вона призводила у людини до досить типової біди того часу — втрати інтересу до життя. Це більшість хворих намагалася вилікувати різними стимуляторами, від яких, начебто, й помирали. Тож спочатку медики зафіксували лише сплеск смертності від стимуляторів, яких на ті часи було безліч, а ледь не щотижня відкривали нові. Доки розібралися, що це не помста хімії з біологією, а невідома хвороба, та хвороба вже атакувала всі континенти. І робила то так стрімко, що на хвилі паніки цивілізація швидко почала скочуватися у хаос. А тут ще й несподівано виявили, що інфіковані стають недоступним скануванню та, відповідно, завантаженню у вірт. Хвороба порушувала рух електричних імпульсів та зв'язки між нейронами, вона немов огортала кожен нейрон, кожну клітину мозку шаром рідкого скла (звідти й назва хвороби) і сигнали мозку людини перетворювалися на білий шум, з якого вже неможливо було зчитати особистість.