12.2

До саду полишилося йти недалеко, але вже з перших кроків Йорган з подивом виявив, що на плато багато звірів! Хлопець тільки й встигав головою крутити, бо то білка по гілках поскаче, то якась птаха зацвірінькає ледь чи не над вухом, то якась чи то миша, чи то щур чкурне з-під ніг. Йорган знав, що флаер генерував захисне поле, яке відлякувало тварин, коли люди знаходилися у саду, але не очікував, що тих тварин стільки! Він був впевнений, що їх взагалі полишилося дуже мало, а на неприступному плато живуть хіба що птахи та й тих — одиниці.

— А вона сюди як потрапила? — ошелешено вирячився хлопець, коли повз них діловито проскочила дика коза. Він колись бачив таку у віртзоопарку.

— Переважно ніжками, —  відповіла Анохель.

— Як?! Ми сюди дряпалися по вертикальній скелі, за яку копитами не вчепишся!

— То ти замало знаєш про копита, особливо гірських тварин. Вони іноді на таке здатні, що тобі й не снилося, — хмикнула дівчина.

— Слухай, а чому тут звірів більше, ніж у лісі біля нашого будинку? Там же не було такого…

— Там спрацювало кілька факторів. По-перше, біля вашого будинку захисне поле постійне, тому більшість тварин його звикли оминати. По-друге — поява сканерів була не найтихішою, а тварини може й забули про небезпечність людей, але гуркіт руйнувань завжди мав здатність всіх відлякувати. І по-третє – тобі, з твоєю звичкою неляканого курча заглядати під кущі у пошуках горішків, просто пощастило, що мені не довелося тебе рятувати ще й від якогось дикого кабана чи ведмедя, — знизала плечима дівчина.

Йорган насупився.

— Пані, та ви просто мрія, а не компанія! Хіба що злити вас не варто, —  підсумував Матіас.

— Йоргану ту думку допоможи донести? — кинула на нього іронічний погляд дівчина.

— Це єдине, що ви доручаєте носити чоловікам?

— Не всі й з цим справляються, — фиркнула дівчина впевнено прямуючи вперед.

Матіас з Йорганом трохи відстали і друг з притаманним йому гумором почав розповідати, як Анохель його доставила у реал (Прикинь, завантажила просто в себе! Сказав би в серце, але точно знаю, що його у вірт не носять), потім перезавантажила у новеньке тіло (я непогано вгадав з характеристиками), забезпечила одягом (здається, без одягу, я їй теж сподобався), а повернувшись за Йорганом, розлютилася, не виявивши «племінничка» на місці. Далі була феєрична лайка, пробіжка тунелем (Друже, повір, навкарачки бігати то сумнівне задоволення!), горами (це значно краще, хоч і є шанс шию звернути з незвички) і щирий подив розлюченої дівчини від того, що вона не знайшла тіло хлопця під скелею (Йоргане, тобі пощастило, що ти в той момент не опинився поряд, бо вона б точно виправила той недолік і перетворила тебе на мертве тільце. Без варіантів.).

Там Анохель пояснила Матіасу, що система безпеки флаера налаштована утримувати за певним периметром всіх великих тварин, до яких автоматично вносить і неідентифікованих людей. Тому, за звичайних умов (якби Сальватос не влаштовував лови людей), Йорган би до флаера не дістався, а звалився б зі скелі напівдорозі через шалений головний біль. Матіас тоді припустив, що його друг пішов деінде, але Анохель впевнено відкинула цю ідею, вказавши на якісь, помітні лише їй, сліди (Не знаю, що можна було розгледіти на голому камені, проте вона стверджувала, що ти поліз на скелю, а оскільки випаруватися ти з неї не міг, вирішила перевірити дім біотика). На думку Матіаса виглядала та ідея, як план самовбивці пошукати скарб між зубами живого вогняного дракона, проте гордість не дозволила відмовитись (Не міг же я таку красуню відпустити саму! Ну й тобі допомогти, бо вона запевнила, що тебе треба рятувати. І мала рацію. Десь я чув фразу «послухай жінку і зроби навпаки», так от це — точно не про неї.).

За розмовами трійця непомітно дісталася саду. Йорган мимоволі зупинився, окинув поглядом знайомий, підсвічений вечірнім сонцем пейзаж. Внизу вже панували сутінки, але плато все ще купалося у сонячних променях. Помітні були наслідки негоди, під час якої зникли батьки Йоргана, проте, все виявилося не так і погано. Навіть автоматичний полив, схоже, працював, бо все зеленіло. Хлопець розсіяно зірвав з крайнього дерева кілька яблук, кинув по одному Анохель з Матіасом.

— Натякаєш, що це їстівне? — хмикнув друг, спіймавши червонобокий плід.

— А ще смачне і тамує спрагу краще за воду, — кивнув Йорган, надкусивши своє яблуко та прямуючи вперед.

— То де нам тут шукати твого колючого монстра? — спитала Анохель, ховаючи яблуко до кишені.

— Зараз покажу… — махнув Йорган рукою.

—  Йох, а це реально смачно! —  пролунав веселий голос Матіаса, — Чи то я зовсім забув смак яблук, чи то вони у вас якісь особливі!

— Чи то смакові рецептори цього тіла трохи інші, —  додала Анохель, уважно роззираючись навкруги. — І все це вирощувала Марта?

— Мама займається переважно городиною та квітами, а дерева, кущі та техніка більше на батькові. Хоча, загалом, вони обоє трохи повернуті на рослинах, — відповів Йорган.

— Непогано, як для цифровика, дуже непогано… Навіть Алехандро б це оцінив, — похитала головою дівчина, крокуючи за Йорганом.

— Куди ж без вашого міфічного Алехандро, — закотив очі Йорган.

— Чому міфічного? Він цілком реальний, — знизала плечима Анохель.