Частина 12.1

—Йорг! — скрикнув Матіас.

Для Йоргана час немов уповільнився. Пролітаючи повз Матіаса він у дрібницях бачив розширені очі друга, момент коли той намагається спіймати його, але хапає лише повітря… А потім пролунав глухий удар, наче в скелю загнали цвях і Йоргана рвучко смикнуло вгору.

— Вибачай, вільне падіння протестуєш іншим разом, — ввірвався у свідомість Йоргана сердитий голос Анохель. Хлопець кліпнув, спробував зробити вдих, бо з легенів вибило все повітря, й життя знову повернулося до нормального ритму.

Поглянувши вгору, він виявив, що Анохель тримає лівою рукою його страхувальний трос. Матіас встиг лише захоплено присвиснути, а дівчина вже повільно намотувала трос на руку, швидко підтягуючи Йоргана, котрий розгублено кліпав. Споглядаючи на її дії, хлопець запитав себе, чи не забув він часом вийти з вірту. Тітонька демонструвала якийсь непристойний ігнор законів реалу. Навіть якщо проігнорувати, той факт що вона його спіймала й втримала однією рукою, Анохель ще й спиралася зараз на ледь помітний виступ скелі лише кінчиками пальців правої ноги, а за стіну трималася притискаючи до неї розкриту долоню!

—Як ти так…? — розгублено почав хлопець.

—Зосередься! Припини хаотично махати кінцівками, на птаха це тебе точно не перетворить, й чіпляйся за скелю! — замість відповіді гримнула Анохель. Йорган оговтався й поспіхом вчепився у кам’яну стіну чим тільки зміг. Здавалося, навіть волосся на його лобі намагається приклеїтися до теплої поверхні каменю.

—Друже, обійматися зі скелею, наче вона кохання всього твого життя, зовсім не обов’язково. Підозрюю, що на геко-скотч це тебе теж не перетворить, — пролунав голос Матіаса, який теж трохи спустився та перехопивши край троса Йоргана поспіхом його закріпив. Анохель вдячно кивнула, акуратно відпустила трос, сперлася вже обома ногами на невеликі виступи, повільно відняла свою долоню від скелі та поспіхом, допомагаючи собі зубами, заклеїла її медстрічкою, яка у дівчини кріпилася просто на рукаві. На камені за який вона трималася, полишився глибокий круглий отвір та пляма крові. Матіас питально вигнув брову, проте нічого не сказав. Анохель тим часом стурбовано поглянула на Йоргана та спустилася ближче.

— Все, тримаєшся? — несподівано м’яко спитала вона, зазирнувши у його бліде обличчя.

— Т-так, — видихнув він, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття.

— Далі сам зможеш підійматися, чи взяти тебе на буксир?

— Ні-і…, я сам, — заметляв головою хлопець, поступово опановуючи себе. —  Все норм. Просто у вірті падіння ніколи не було таким…

— Реальним? — з розумінням посміхнулася Анохель.

— Відчутним…

— Бо у вірті його опрацьовує лише мозок, а тут — все тіло. А воно знає та вміє не менше, а іноді й значно більше за недосвідчену свідомість. Мільйони років еволюції — то таки солідний шматок досвіду. Гаразд. Нам полишилося вже небагато, — кивнула Анохель та зелену шапку кущів метрах в десяти у них над головами,  — Трохи більше, аніж три хвилини тому, але небагато. Точно впораєшся?

— Так…Думаю так, — Видихнув Йорган, намагаючись правильно розподілити вагу тіла.

— Тоді вперед. Я буду поряд.

— Дякую.

— Вчити тебе літати я планувала пізніше, — насмішкувато додала Анохель.

Йорган сердито засопів й спробував продовжити рух. Відірватися від скелі виявилося на диво складно, але опинитися «на буксирі» точно не хотілося, тож він згадав настанови батька й спробував зосередитися на найпростіших рухах. Схопитися за виступ, перевірити надійність, перенести вагу, віднайти наступний, схопитися…

Коли Йорган нарешті перекотився на вкриту травою горизонтальну поверхню, то був весь мокрий, наче його облили водою. Ноги  й руки трусилися, а пальці хлопець взагалі ледве розігнув. За хвилину виповз на виступ і розтягнувся поряд втомлений Матіас. Друзі перезирнулися й синхронно подивилися на Анохель, яка вже діловито скручувала троси.

— Знаєш, вона мені все більше подобається, — тихо хмикнув Матіас.

Йорган на це тільки закотив очі, а от Анохель озирнулася й кинула хлопцям пляшку з водою, яку незграбно, майже лобом, спіймав Матіас.

— Молодці, посвячення у реалскелелази пройшли успішно,  — широко посміхнулася дівчина.

— Угу… Чудова новина. А чому ми не могли приземлитися одразу у саду? — втомлено спитав Йорган, у якого радість від досягнення горизонтальної поверхні, химерно поєднувалася з отриманим стресом у якусь непристойно яскраву суміш. Мимоволі згадалося батькове «так я почуваюся більш живим». Батько, щоправда, то казав про щось інше, але ця фраза зараз дуже пасувала до ситуації.

— Бо Медуза ретельно відстежує контакти біотиків і візит особи, яка раніше жодних відносин до твоєї сім’ї не мала, її б точно зацікавив. А такої особи, як Сальватес, тим паче. Судячи з наявних у нього обмежень, Медуза класифікувала його, як соціально небезпечного, від якого варто оберігати підконтрольну їй популяцію людей. Втім, схоже, він мав занадто високий статус та перелік прав, щоб Система вважала необхідним його утилізувати чи відмовити у розвазі, якщо наявне підтвердження згоди сторін. Щоб там не було, думаю, в даному випадку, Медуза б перейнялася в першу чергу твоєю безпекою та почала нас ретельніше перевіряти. А тоді б простенькі імітатори особистостей, які я їй підсунула, вже не допомогли.