Частина 11.1

— Прокидайся, йолоп нещасний! — наче крізь туман пролунав до чортиків знайомий голос над головою Йоргана.

— Думаєш, встигли? — додався до нього ще один, незнайомий.

— Повинні були. Це обладнання орієнтоване у першу чергу на комфорт, тому повне стирання проводить виключно після м’якого налаштування та трикратного підтвердження згоди. Третій раз він не встиг підтвердити. Та й медична капсула тут до біса гарна, найкраща, з тих, що я бачила, тож мала очистити кров цього довірливого журавлика швидше, аніж зміни стали невідворотними. Судячи з показників, токсини виведено, тому максимум, що зараз повинно турбувати цього йолопа це трохи головного болю і я!

— О-о-о, ну то я поки що піду погуляю, подивлюся, що ще є цікавого у цій скарбниці старожитностей. Ніколи не любив втручатися у сімейні справи, — голос був незнайомий, але іронічні інтонації Йоргану когось нагадували. Проте кого саме, він не міг зрозуміти, бо в голові чомусь паморочилося, а очі відмовлялися розплющуватися. Ще й голос Анохель, не обіцяв нічого доброго.

— Йоргане, я бачу твої показники, тож не вдавай мені тут сплячу красуню, бо ще трішки і я знайду в цьому склепі й засуну у твою горлянку шматок якогось яблука. І не впевнена, що матиму час перевіряти чи воно їстівне і чи взагалі яблуко! — рикнула Анохель, струшуючи Йоргана за плечі.

— Та тихше, тихше, все, я тут. Тітонько, я з тобою скоро забуду як це, нормально виходити з вірту… Що трапилося цього разу? Як ти мене взагалі знайшла? Ще й так швидко…— кволо пробурмотів хлопець, вирішивши таки докласти зусиль і розплющити очі, доки Анохель з нього всі кістки не витрусила. Бо, судячи з сили, з якого вона його теліпала, це було цілком можливо.

Спочатку Йорган розрізнив якийсь силует, що полишав кімнату, потім обличчя Анохель. І на тому обличчі був такий вираз, що Йоргану дуже захотілося «розбачити» те видовище й вдати мертвого.

— Ой, а то ж твій «геніальний» план така несподіванка… Дякуй, що взагалі можеш говорити. Давай очухуйся. Так, я зла, але вбити тебе не намагатимуся, не для того рятувала. Хоча руки просто чешуться надавати тобі фізичних аргументів! От що незрозумілого у проханні «сидіти і не висовуватись»?! Сидіти, а не лізти у будинок схибленого біотика, якого навіть Медуза відмовилася переселяти у вірт!

— Тобто? — закліпав очима Йорган.

— Що тобто? Тебе ледь не стерли, щоб вдягнути твоє тіло, як вихідний костюм!

— Що? Як це? Хто? Той приємний дядечко? — не повірив їй хлопець.

— Дуже приємний, приємніше нікуди. Та якби не ми, від тебе б вже й спогаду не полишилося! Він же тебе навіть у вірт завантажити не планував. Просто, стерти, наче зайвий патч!

— А хіба так можна?

— Звичайно, ні! Але проблема у тому, що можна й можливо, то різні речі. Все, підйом, одягайся й на вихід, — Анохель сердито кинула у Йоргана жмуток одягу.

— А як я… хто мене роздягнув? І перемістив…— хлопець раптом усвідомив, що голий і напівлежить у медичній капсулі.

— Реал тебе роздягнув, доки ти бавився віртом. Ергономіка обладнання тут прекрасна, можна зробити з хлопчика дівчинку і навпаки, а ти й не помітиш, — криво посміхнулася Анохель. Цієї миті у сусідній кімнаті щось розбилося, потім пролунали кілька глухих ударів. Дівчина стрімко розвернулася.

— Спокуха, все під контролем, — пролунав вже чутий Йорганом голос, а за хвилину до кімнати зайшов незнайомий молодий чоловік, який тягнув за собою зв’язаного Сальватоса з пом’ятим обличчям. —  Що з цим непорозумінням робитимемо? Бо щось спокійно йому не сидиться. Прикинь, не пожалів для мене давньокитайської вази, якій, напевне, вже пару тисяч років. Таке варварське використання пам’яток культури…

— Я теж шкодую, що подрібнювач відходів був недоступним, — з ненавистю зиркнув на молодика Сальватос. Той відповів йому насмішкуватим поглядом, потім питально поглянув на Анохель.

— Подрібнювач кажеш? — перепитала дівчина таким тоном, що Йоргану стало недобре. — Непоганий варіант. Веди його до кухні. Завершимо цей життєвий цикл згідно побажань. Таке сміття нікому не потрібне.

— Що? Ні! Ні ви не можете? Не маєте права! — перелякано заволав чоловік.

— Ти теж не мав права нікого стирати, але щось я не помітила, щоб це тебе зупинило.

— Ні! Ви все не так зрозуміли! Я не хотів смерті вашого друга! То все Система, вона просто помилилася!

— Звичайно, ми так і подумали,— говорила Анохель, прямуючи до Сальватоса.

— Ні, не треба! Не вбивайте! Я…я вам заплачу! Золото, діаманти, енергетики, техніка? Що вам потрібно? У мене все є! — позадкував від неї чоловік, якого молодик відпустив, спостерігаючи за цією сценою з виглядом «намічається цікаве шоу».

— Звичайно все є, бо ж ти  все життя лише брав, не рахуючись з наслідками. Мабуть і у Сталевому місті купив собі місце завчасно? То що ж ти такого накоїв, що система тебе викинула? Та навіть відмовилася відновлювати? Але ти й тут не пропав, почав красти тіла. Я впізнала це. Воно не твоє, це Юхао, який зник років п'ятнадцять тому. Ми думали його знищили сканери за полювання на гірських кіз. А виявляється, тут був хижак страшніше. Ти розумний. Змінив обличчя, наскільки дозволяли можливості твоєї медкапсули, знав, що здалеку підміни ми не помітимо, а на тих, хто наблизиться, мав свої плани. Іронія долі, саме ці плани й зіграли з тобою поганий жарт. Не варто було задавати Медузі хибні параметри, аби вона пропускала до тебе людей. Не всі такі наївні, як твої попередні жертви, не всі такі беззахисні...