10.2

Старий біотик повільно підняв руку й пальцем ткнув Йоргана у плече.

 —Ти справжній? — спитав він, невпевнено мацаючи тканину його футболки. — Ні, ти не можеш бути реальним, в’язаних з шерсті речей в реалі вже занадто давно ніхто не робить. Навіть у нашій сім’ї такий вінтаж був лише у прабабці… Мабуть, я випадково забув вийти з вірту, — чоловік скрушно зітхнув, опустив руку та розвернувся, аби зайти у дім.

— Ні, ні, я реальний! Чесно! І мені дуже потрібно до вірту. Дуже-дуже! — благально приклав Йорган руки до грудей.

— Реальний? Звідки ж ти такий? Людство відродилося, а я й не помітив? — знову повільно, розгублено примружуючись озирнувся до нього чоловік.

— Можу тільки сказати, що воно точно не вимерло. Я живий тому доказ. Мене викрали дикі, я втік і тепер мені терміново треба до вірту, аби з’ясувати чи не викрали вони й моїх батьків, — на одному подиху видав хлопець.

— А молодь я дивлюся не міняється, — несміливо посміхнувся незнайомець і запрошувально відкрив двері, жестом пропонуючи хлопцю зайти. Йорган поспіхом рушив за чоловіком, доки той не передумав

— Викрали, дикі… Сказав би чесно — захотілося пригод, втік з дому, заблукав. Я б зрозумів. Теж колись мріяв обійти світ… До пандемії правда, але ж мріяв…— говорив біотик, активуючи зачинення дверей та крокуючи попереду.

— Та мене справді…— трохи розгубився Йорган, який очікував питань, подиву, перевірки чи хоча б якоїсь дезінфекції.

— Гаразд, як скажеш. Але бачив я свого часу викрадених дітей і ти не нагадуєш такого. Втім, байдуже, у мене сто років гостей не було. Я вже й розгубив звички спілкування з живими людьми. Ти ж людина? — раптом озирнувся чоловік, прискіпливо ще раз оглянув хлопця.

— Та наче на тварину не схожий…— розгублено розвів руками хлопець.

— А люди хто, по твоєму? Не тварини? Вінці природи? — сухим сміхом зайшовся чоловік, прямуючи далі  перехідним коридором та відкриваючи двері власне до будинку. — Вінці дурості. Такий світ профукали…

Йорган не відповів, бо вражено роззирався. Чомусь він очікував, що будинки всіх біотиків мають бути однаковими, але це виявилося зовсім не так. Цей дім разюче відрізнявся не лише від дому Йоргана, а від усього, що він взагалі бачив. Від товстих дверей входу, за якими було ще двоє перехідних, починалися світлі кам’яні сходи, які вели у кількаповерхове, побудоване у вигляді спіралі приміщення, з інтер’єром королівського палацу. В центрі тієї спіралі був атріум з оазою яскравої зелені, освітленої сонячними променями, які потрапляли до приміщення крізь прозору частину стелі. Рослини, то, мабуть, єдине, що було тут більш-менш звичним Йоргану. Все інше викликало подив, спантеличення та купу питань. Відполірована до дзеркального блиску мармурова підлога, оббиті тканиною стіни, статуї, картини, чудернацькі прикраси, меблі з ніжками у формі лап та рослин, важкі, наповнені книгами шафи, різьблені дерев’яні поручні, світильники у вигляді тварин і все це занурене у легку суміш приємних, гіркувато-солоних ароматів.

— Як у вас… гарно… — пробурмотів Йорган, зупинившись біля обплутаних ліанами поручнів та роздивляючись простір вгору та вниз. Над ними було два поверхи, внизу — три.

— Були колись гарні майстри, уміли таке, що й вірту не снилося. Нагорі ще є басейн з видом на долину. Я там любив плавати на світанку. Колись… Коли мав молодість та здоров’я, а у тій долині ще існувало гомінливе місто. Вдень воно мене трохи дратувало, а от вночі світилося гарно. Давно то було… Зараз мене вистачає лише на керування автоматикою, що все це прибирає та доглядає, — сумно посміхнувся чоловік. — До речі, мене звуть Сальватос.

— А мене Йорган. А чому ви не замовите собі  оновлення у медичній капсулі? — щиро здивувався хлопець.

— Та… Втомився я… Сумую за минулим. А його ж не повернеш… Не хочу. Доживу, скільки відміряно та й піду, — говорив чоловік, прямуючи вздовж атріуму. Звук його хриплого голосу під акомпанемент човгання розносився навкруг химерною й трохи моторошною луною.

— Куди? У вірт? — не зрозумів Йорган.

— Не зовсім, втім, хто його знає, як там… Може й так само. Тобі сюди, юначе, — сказав Сальватос, відкриваючи одні з дверей, попід якими стояли дві високі вази з квітковими композиціями, зібраними з кераміки, металу та дорогоцінного каміння.

Йорган знайшов до кімнати й усі його думки про незвичність цього дому враз вилетіли з голови. Перед хлопцем була вірткімната його мрії. Ергономічні крісла, повномірні сканери, швидкісний завантажувач, повна система життєзабезпечення.

— Вау! Оце так фартануло! У вас шикарне віртобладнання!— видихнув він.

— То грайся, дитино. Має ж це хоч когось ще порадувати, — посміхнувся чоловік та розвернувся на вихід.

— І що, ви більше нічого не спитаєте? — трохи здивувався Йорган.

— Спитаю, коли повернешся. Я ж так зрозумів у тебе термінова справа? Юність взагалі не терпить зволікання…

— Термінова, вибачте, — трохи знітився хлопець, бо дійсно ледве стримувався, від бажання негайно застрибнути у крісло та нарешті  вийти у вірт.

— Я так і подумав. Там твоє життя, а тут лише якийсь старий човгань. Біжи. Повернешся – поспілкуємося. А я поки що піду щось цікаве приготую. Давно не готував нікому окрім себе…— з розумінням кивнув Сальватос акуратно прикриваючи за собою двері.