Частина 10.1

Анохель перетнула ангар, прямуючи до схованих у виступі стіни непримітних сірих дверей зі зламаною панеллю допуску. За дверми були побиті бетонні сходи, які вели глибоко вниз та закінчувалися перед майданчиком з великими круглими дверми. На цих дверях були помітні подряпини, вм’ятини та плями кіптяви, а на висоті середнього людського зросту розташовувався прямокутний виступ з відбитим шматком сірого покриття на боковій частині. З-під покриття виднілася чорна матова поверхня.

— Ну що ж перевіримо, твою версію, Матіасе, — пробурмотіла дівчина приєднуючи до чорної поверхні портативну батарею. В середині виступу щось тихо загуділо, а за кілька хвилин на його поверхні засвітився довгий рядок нулів та символів. Анохель ввела потрібні, формуючи довгий код. Деякий час нічого не відбувалося, а потім гудіння пристрою змінило тональність, периметром дверей пролунали тихі клацання і важкі, товщиною понад метр, двері  повільно відчинилися.

Дівчина обережно зазирнула у середину. Там знову були сходи вниз, щоправда, цілі. Вони привели її до ще одних дверей, цього разу з товстого матового скла. Відкривши їх, Анохель обережно ступила в темряву. Пройшла кілька кроків і від її руху на стелі увімкнулося холодне освітлення, проявляючи просторе біле приміщення заповнене в правій частині рядами медичних капсул, в лівій — шафами та різноманітним обладнанням. Дівчина неспішно пішла вздовж рядів.

На більшості капсул тьмяно світилися датчики активності підтримки заданого режиму, а всередині були занурені в анабіоз людські тіла. Але в одному з рядів дві капсули стояло осторонь. Одна пуста, а в іншій,  зсунутій навскоси, наче її намагалися перемістити, лежала жінка. Датчики цієї капсули були вимкнені, що свідчило про те, що тіло у ній давно мертве. За капсулою лежав муміфікований труп чоловіка у білому халаті. Анохель зупинилась, оглянула темну суху шкіру, наче натягнуту на кістки, вишкірені зуби, темне волосся, потім перевела погляд на давно мертву жінку. Мертва красуня нагадувала персонажа якоїсь доісторичної жорстокої казки.

Анохель зітхнула, похитала головою та акуратно обійшовши нещасну пару продовжила огляд.  Обійшовши все приміщення та поглядом хазяйновитого власника оксидуючи все побачене, дівчина задоволено посміхнулася.

 — Автономний, непідконтрольний Медузі медичний центр. Непогано, Матіасе, дуже непогано... Особливо як для цифровика.

Повернувшись до капсул, Анохель почала уважно вивчати їх нумерацію і скоро зупинилася біля однієї капсули попід стіною. Нахилилася, окинула критичним поглядом тіло оголеного чоловіка років двадцяти п’яти. Русяве волосся, акуратно підстрижена борода, гладкий, без жодної волосини торс, худорлява м’язиста статура.

— Хм, не схоже на підлітка… Все цікавіше і цікавіше. Ну гаразд, перевіримо, наскільки ти правий тут…— бурмотіла Анохель вмикаючи стандартну панель керування капсулою та активуючи з’єднання зі своїм мобільним пристроєм передачі даних. Завантажила принесений з собою файл та запустила процес виходу тіла з анабіозу.

§§§

Варто було Анохель зникнути за літаками, як Йорган обережно визирнув зі свого  приміщення та злодійкувато озираючись, навшпиньки попрямував до тунелю, яким його привели. Дорогою він помітив під одним двомісним напіврозібраним літаком якісь інструменти та змінив траєкторію руху, вирішивши прихопити щось корисне. Вибір виявився небагатий, але викрутку та незвичний складний ніж хлопець визнав вартими уваги. Діставшись тунелю, Йорган акуратно у нього заліз, поставив на місце решітку й поспіхом поповз вперед. Шлях назад здався коротшим, а діставшись початку хлопець організував коротке замикання та вийшов назовні. Прикриваючи вихід та підпираючи його кількома віднайденими поряд каменями, хлопець старанно відганяв думки про реакцію Анохель на його втечу та зламану панель.

— Це моє життя, і мені вирішувати, що тут важливо, — пробурмотів хлопець собі під ніс, поспіхом полишаючи грот та періодично нервово озираючись.

Повернувшись до місця, звідки бачив флаер, Йорган зрозумів що, аби дістатися дому біотиків спочатку треба забратися на майданчик, на якому стоїть літальний апарат. А підйом до нього виглядав майже неприступно.

 — Ой, та скільки тут лізти, — спробував підбадьорити себе хлопець, уважно оглядаючи скелю та згадуючи основи скелелазіння, які його змусив опанувати батько, коли вирішив висадити на одному з високих виступів виноград. Аргумент у батька був неперевершений:  «тобі ці вміння не завадять, а та ділянка прекрасно прогрівається». Виноград дійсно виріс і був навіть смачним, але заради цього Йоргану обвішаному страховкою та інструментами довелося безліч разів підійматися й спускатися на висоту п’ятнадцяти метрів. Автоматиці батько не дуже довіряв, а його класичне «рослина потребує живих рук» частенько доводило Йоргана до сказу. Крики хлопця «Чому це мають бути саме мої руки?! Та я не настільки люблю той виноград! І родзинки не люблю! І вино з нього таке собі! Дрон прекрасно все покаже, чого я маю знову туди лізти?!» частенько лунали у їх саду. Втім, зараз, чіпляючись пальцями за невеликі виступи та шукаючи куди поставити ногу, Йорган вперше був вдячний батьку за те знущання. Без страховки, яку його завжди змушували надягати, підійматися виявилося навіть простіше. Принаймні перші метри, доки Йорган не озирнувся вниз. Далі хлопець дивився лише вперед і намагався не думати, що буде, якщо він зірветься.

Вибравшись нарешті на потрібний виступ, Йорган вирівняв дихання, потрусив втомленими пальцями та акуратно наблизився до викладеного камінням посадкового майданчика. Пластина ідентифікації на руці хлопця почала поколювати, але за мить рукою розлилася звична хвиля тепла. Отже, Система його досі вважала своїм.  Йорган полегшено видихнув. Що робити, якщо техніка його раптом сприйме вороже, він до цієї миті якось не думав.