Частина 8.1.

Йорган з Сарою сиділи на набережній дослухаючись до плюскоту хвиль. На небі яскраво світилися зорі, у воді зблискували якісь світлячки, у кущах скрекотали комахи. Хлопцеві було дуже незвично сидіти на вулиці вночі, ще й у компанії живої дівчини. Він розсіяно жував вручену йому їжу (цього разу це було щось загорнуте у плаский сухий млинець), але думки так роїлися у голові, що смаку він майже не відчував. Хлопець важко оговтувався від перебування у натовпі реальних людей. Це чомусь було зовсім не так, як у вірті. Виглядало примітивніше, бо у вірті аватари були значно різноманітніші, а от враження, враження були зовсім інші, на диво яскраві… Увага всіх тих незнайомців майже фізично відчувалася. Крокуючи крізь натовп Йорган ледве стримувався, щоб не почати чухатися від чужих поглядів. А ще ж доводилося раз за разом нагадувати собі що, напевно, не варто витріщатися на те як всі ці люди постійно одне одного торкаються, обіймаються, плескають по плечах, смикають, цілують. Складалося враження, що ніхто з них не чув ані про скляну хворобу, ані взагалі про небезпеку настільки тісних контактів з такою кількістю людей. Йоргана, це шокувало, ледь не до стану ступору.

Навіть полишивши натовп та відправившись на екскурсію тільки з Сарою, хлопець все ще перебував під сильним враженням. Дівчина невпинно говорила: то розповідала про вилов риби, то вирощування овочів та фруктів, то про те, що частина їх спільноти живе у самому місті, дотримуючись певних правил безпеки, а частина у скелях, крізь які Медуза «не бачить». Йорган слухав неуважно, бо у його пам’яті раз за разом спливали обличчя численних незнайомців з побаченого натовпу. Людей, які були наче різні, проте одночасно мали щось невловимо спільне. Якийсь стиль, настрій, налаштування. Перебуваючи між диких, Йорган спіймав себе на дивному відчутті, що всупереч страху, котрий накривав його хвилями (один погляд на тарілки, в яких лежали то риба, то чиїсь кістки (!) ледь не змусив хлопця кинутися перелякано на вихід), у якийсь момент він пожалкував, що не є частиною цієї спільноти. Натовпу, що дивував своїм різноманіттям, звичками, незбагненими правилами та одночасно жив, дихав, рухався невловимо злагоджено, наче один організм. Це було настільки незвично, що витіснило навіть події цього нескінченного шаленого дня. А ще ж була прогулянка вздовж моря, пляжем, набережною, тихими, залитими місячним сяйвом вулицями справжнього старовинного міста, повз кам’яні, криті черепицею будинки з яких час від часу доносився запах їжі, сміх, розмови… Все це було для Йоргана настільки нереально та реалістично водночас, що він ніяк не міг зібрати думки до купи. А ще неймовірно втомився. Анохель даремно переймалася, що Йорган розкаже щось зайве, бо він вже просто не мав сил щось там розказувати, а Сара виявилася настільки балакучою, що хлопцю достатньо було лише час від часу кивати. Його свідомість майже перестала сприймати інформацію, тож він на автоматі ходив, кивав, жував, тихо радіючи, що йому не вручили тацю з чиїмось підсмаженим тільцем.

Нарешті дівчина вирішила, що виконала обов’язки екскурсовода і провела хлопця до невеликої кімнати у підземному місті. Неуважно прослухавши короткий інструктаж та нарешті закривши за Сарою двері, Йорган був здатен лише роззутися і впасти на ліжко.

§§§

Анохель прокинулася посеред ночі від того, що частина візерунка на її шкірі нагрілася й світилася яскраво-жовтим — прийшло термінове повідомлення.

Зірвавшись з ліжка дівчина поспішила до віртзали у якій знаходився Кім, а в одному з крісел сидів під’єднаний до вірту Алехандро.

— Що сталося? — стурбовано спитала дівчина, сідаючи в інше крісло на поспіхом під’єднуючи обладнання.

— Він пішов когось перевіряти. Спочатку все було стандартно, але зараз я фіксую наявність поблизу нього сканерів, проте Алехандро не реагує на попередження про небезпеку, — пояснив чоловік, уважно вивчаючи кілька розвернутих просто посеред приміщення екранів.

—Закинь мене між ним та сканерами. Спробую відволікти їх, — кинула Анохель надягаючи шолом.

—Знову всю зграю на свій хвіст повісиш… Сподіваюся, він тобі хоч подякує…— похитав головою Кім, обираючи потрібні налаштування.

Він закинув Анохель неподалік від гаража Матіаса. Дані сповіщали дівчині, що Алехандро всередині, а зі сторони вигину широкої ріки, далі вздовж якої розташовувалося місто, стрімко наближаються сканери. Тихо вилаявшись дівчина пробіглася по візерунку на руці та грубо порушуючи структуру віртпростору організувала собі одномісний флаер. Застрибнула всередину, піднялася у повітря. З висоти кількох метрів побачила кавалькаду червоних, подібних до шарової блискавки, куль, що формувалися над рікою та рядочком летіли до гаража Матіаса, проте вже змінювали стрій, помітивши діяльність Анохель. Дівчина спрямувала флаер у протилежний бік, сканери синхронно зблиснули синім та почали формувати бойовий порядок, визначивши її пріоритетною ціллю.

—Прекрасно. А тепер наздоганяйте, якщо зможете, — криво посміхнулася Анохель й на максимальній швидкості полетіла в бік міста. Коли дівчина дісталася перших будівель, кілька сканерів вже формували ударний імпульс, проте Анохель стрімко знизилася й почала лавірувати між будівлями, котрі, що ближче до центру міста, то ставали вищими. Сканери перегрупувалися й почали застосовувати проколювання простору та з’являтися на розрахованій ними траєкторії руху флаера.

—Куди вашим алгоритмам до мене. Та й взагалі у цю гру можна грати й вдвох, — вишкірилася дівчина та пробігшись пальцями по візерунку на руці, пірнула в одну зі скляних вітрин. Велике скло не  розбилося, а проковтнуло літальний апарат, вкрившись брижами, немов поверхня води.