7.2

З вірткрісла Йорган виповзав з відчуттям, ніби його хтось довго і старанно бив.

— Капець… Що це за висмикування з Системи? Без переходів, без авторозмивання гостроти сприйняття. Так же й крововилив у мозок можна отримати! Жах… У мене аж зуби звело від такого переміщення. Ваші вірткрісла не в курсі, в яку частину людини треба повертати свідомість? Бо, мені здалося, що вони роблять то через зуби, особливо кутні. І взагалі, вся ця ваша система й крісло окремо, це якась катівня, жодної ергономіки, ще й системи життєзабезпечення немає…—  бурмотів хлопець знімаючи шолом, розтираючи обличчя та намагаючись сфокусувати погляд. Розтираючи затерплі руки та ноги повільно встав, роззирнувся.

Склад користувачів віртом змінився. Чоловік, який був у кріслі, коли вони з Анохель прийшли, вже зник, натомість у двох інших кріслах сиділи дівчата. Анохель неспішно від’єднувала останні датчики. 

— От тому молодь й не відправляють зазвичай до Медузи, — пролунав за спиною хлопця скрипучий голос. Розгублено озирнувшись Йорган побачив кудлатого, чорноволосого неголеного чоловіка у чорному, засмальцьованому, як у Матіаса, комбінезоні. Незнайомець щось мудрував з дротами біля одного з крісел. — Бо після вірту, замість усвідомлення необхідності фізичної активності, ви мрієте про  крапельницю.

—В нормальних умовах, це буденний елемент цивілізації, а не предмет мрій, — буркнув Йорган.

—Привіт, Кім, — несподівано швидко скочила з крісла й чарівно посміхнулася до чоловіка Анохель. Йорган здивовано покосився «тітоньку», бо думав, що під добрі усмішки у неї щелепа не заточена. Тільки під саркастично-іронічні. Але з такою, несподівано приємною усмішкою Анохель раптом нагадала йому маму, що обвалило й без того поганий настрій хлопця нижче плінтуса.

— Хай, лисиця. Це оце юне дарування, критикувало мої технічні рішення? —  спитав чоловік, не відриваючись від роботи.

—Воно. Власною персоною. Полишити його тобі на короткий курс поваги до старших та правил безпеки?

—  Хто б говорив тут про безпеку…—  скривився Йорган.

—  Бачу йому не завадить, —  підняв голову та оцінювально поглянув на хлопця чоловік, —  Але пізніше. Зараз я перелаштую віртвиходи, аби якийсь нежданчик на твоєму хвості не прискакав, потім відрегулюю конденсатор на кріслі Алехандро, ще треба два датчики замінити на іншому. А потім, я так розумію, варто змінити всі коди виходу, щоб декому наступного разу не опинитися в обіймах сканерів.

— Кім, щоб я  без тебе робила. Ти просто наш янгол-охоронець, — ще чарівніше посміхнулася дівчина — Тоді не заважатимемо. Маякни, як матимеш час та настрій, для цього юного йолопа, —  додала вона, поспіхом виштовхуючи Йоргана з приміщення.

— Агов? Куди це ми? Нам потрібно повернутися! Мені треба знайти батьків, сестру! — спробував вирватися з цупких рук Анохель хлопець, який нарешті більш-менш прийшов до тями.

— Не зараз. Зараз тобі треба відпочити, а Медузі намахатися мацаками. Якщо найближчі години поліземо назад, потрапимо під роздачу, — говорила дівчина швидко крокуючи вперед та продовжуючи наполегливо тягнути за собою хлопця.

— Під роздачу кого?

— Слонів, баранів та носорогів! Припини ставити дурні питання. Племінничку, ти не вдома. У нас трішки інші правила спілкування з Медузою та підтримки тіл в адекватному стані. Електроімпульсних сіток для мінімальної стимуляції м’язової тканини нерухомих вірткористувачів ми не маємо, енергетичні коктейлі не вживаємо, та й ти, думаю, як дізнаєшся з чого вони, не вживатимеш таке.

— Що, може бути щось гірше за поїдання живих істот? — пхикнув Йорган.

— Може, ще й як. Але зараз, для своєї безпеки, припини волати, як козеня, яке відбилося від стада  і роби, що я тобі кажу! Одноденні курчата поводяться обережніше…

— Це тобі потрібна моя допомога з пошуком дешифратора, то ж це я маю ставити умови! — скипів Йорган.

Анохель раптом розвернулася й притисла хлопця до стінки, боляче придавивши ліктем горло.

— Якщо хочеш жити, а тим паче врятувати батьків — мовчи про нього. Так, мені потрібна твоя допомога, але й ти без мене — компост! І то в кращому випадку. Ти мене зрозумів? —  притиснула вона його ще сильніше, так, що у хлопця аж сльози на очі навернулися.

Було боляче, а ще Йорган відчув, що починає задихатися. Він не міг звільнитися, не міг навіть  поворухнутися і, що найбільше лякало, навіть не розумів, як то Анохель робить. Це ж реал, не вірт, тут не користуються патчами! Отже, не може тут тендітна дівчина бути такою сильною! Теоретично…

— Зрозумів? — Анохель наблизила до нього обличчя і її очі знову засвітилися зеленим світлом. В напівтемряві коридорів це нагадувало якісний віртжахастик.

— Т-так…— прохрипів хлопець.

— Прекрасно. Завжди знала, що фізичні аргументи найпереконливіші, — кивнула Анохель та нарешті відпустила його. Відступила на два кроки, погасила зелене світло своїх зіниць. — А тепер закрив рот та йдеш за мною. Привітно з усіма вітаєшся, розказуєш, що прибув з північних земель і далі обговорення кліматичних особливостей тих земель не йдеш. Якщо маєш хоч одну клепку в голові, то мовчатимеш про те, хто ти, звідки, та що хочеш знайти. Двічі не повторюватиму,  — додала вона, та розвернувшись стрімко попрямувала далі коридором.

Йорган потираючи шию поплентався за Анохель, усвідомлюючи, що має небагатий вибір. Дикі загалом його лякали більше, аніж «тітонька», хоча вона явно старалася виправити цю ситуацію. Треба було звідси вибиратися, але Йорган і гадки не мав, як.