Частина 5.1

— Він ще неповнолітній. Без дозволу батьків Медуза не прийме таку заяву, навіть з бонусом інформації про нас. Ти ж знаєш, вона послідовна у виконанні своїх обмежень. Виключення роблять лише для тих, хто довів рівень своєї біохімії до потрібних показників, які формуються при якомусь суттєвому досягненні, виграші, перемозі. Ще Марта довела, що зрада такого не забезпечить, бо впливає на людський організм інакше, — похитала головою Анохель.

— Довела. А потім сама нас… — склав руки на грудях та відкинувся на спинку крісла засмаглий темноволосий чоловік у світлій сорочці та синіх штанах.

Анохель та її співбесідник сиділи за столом у невеликому, мінімально облаштованому приміщенні. Стіл розділяла навпіл прозора вертикальна панель по якій чоловік під час розмови переміщав зображення з інформаційними блоками.

— Марта нас не зрадила! Так, ми не зрозуміли її логіки, бо вона геній, але ми точно знаємо, що нас вона Системі не видала. Якби Медуза дізналася те, що знала Марта, від нас би вже й пилу не полишилося. Ти це прекрасно знаєш, — заперечила Анохель.

— Гаразд, маєш тиждень, аби знайти її. Тільки не забудь, що один геній вже створив Медузу…

Чоловік роздратовано змахнув наявні на панелі зображення, натиснув кілька символів, і відкрив вікно з зображенням Йоргана. Хлопець сидів на стільці та розгублено роздивлявся картину на стіні. Чоловік наблизив зображення, уважно вдивився, нахмурився, потер пальцем перенісся, зітхнув та відвів погляд від худорлявої фігури хлопця.

—І що мені робити з цим журавликом? — пробурмотів чоловік та змахнув це зображення. Відкрив інше, де кілька дівчат щось готували на кухні.

—Саро, у нас гість у спільній залі. Принеси йому поїсти.

—Так, хвилинку. — озирнулася на екран одна з дівчат у світлій сукні й смикнувши широку тацю зі стосика подібних, кудись побігла. Чоловік закрив вікно з зображенням кухні.

— Чому так мало, Алехандро? — спитала Анохель, невдоволено постукуючи пальцями по стільниці.

— Ти сама сказала, скільки хлопець не бачив матір. Навіть якщо брати за точку відліку візит сканерів, це достатній термін для проведення Медузою дефрагментації чи утилізації. Пізніше просто не буде сенсу шукати… Смертельний ризик з нульовим вихлопом.

—Ти ставиш нереальні строки, — засмучено похитала головою Анохель. Встала, обійшла стіл, сіла на бильце крісла чоловіка, притулилася  головою до його плеча.

—А ти — нереальні цілі. Я тебе розумію, але для більшості Марта — це лише примара минулого, заради якої немає сенсу ризикувати всім.

—Швидше легенда, ніж примара.

—Це  ще гірше. Тому — тиждень максимум. І якщо за цей час не знайдеш, треба буде думати, що робити з тим журавликом. У нас немає ресурсів, на годування безпорадного прирученого, — суворо промовив чоловік.

—Він не зовсім безпорадний…

—У вірті — можливо, А тут — зайвий вантаж на мою шию. Все. Тиждень. І якщо не знайдеш…

—А якщо знайду? — відсторонилася Анохель й уважно поглянула в очі Алехандро. — Що буде, якщо я її знайду?

—Тоді й поговоримо. З нею. Якщо буде з ким говорити, — зітхнув та відвів погляд чоловік.

—Керівна посада катастрофічно позначається на твоєму оптимізмі, — зітхнула й ніжно обійняла його Анохель.

—Чарка оптимізму не здатна змінити цистерни реалізму, що йде довіском до цієї біди...

— То зміни хімічну структуру свого оптимізму. На більш агресивну, —  хитро посміхнулася дівчина.

— Коли ти мені напишеш його формулу, тоді й поговоримо, —  хмикнув чоловік, пригортаючи Анохель.

— От знайду Марту і напишу.

— Якщо знайдеш… Якщо Марту…

§§§

—Привіт. Мені сказали тебе нагодувати. Звідки ти? З північної спільноти? Такий білошкірий. Я тебе раніше не бачила, — раптом пролунав поряд з Йорганом дзвінкий голос, який змусив хлопця нервово смикнутися. До нього підходила цілком цивілізована на вигляд, білява дівчина з тацею у руках. Вона сором’язливо посміхнулася й вправно поставила перед ним кілька тарілок та склянку з рожевим напоєм. Якийсь суп, щось, судячи з запаху, овочеве у горщику, сік. Поряд з посудом дівчина поклала ложку, виделку і тонкий шматок чогось світлого, схожого на пиріг. Шлунок хлопця радісно забурчав.

—Дякую…— розгублено мовив Йорган з підозрою роздивляючись усміхнену незнайомку. Бронзова засмага, світла сукня, коса, тонкі вишиті черевички. Дівчина була настільки типова для вірту, що Йорган автоматично потягнувся за активацією стандартної вірт-оплати. І тут до його ніг підійшла біла пухнаста кішка, потерлася об ногу та зацікавлено поглянула на тарілки. Йорган розгублено опустив погляд, бо відчуття від доторку тварини, були зовсім не такі, як у вірті. Це було зовсім, зовсім інакше.

Хлопець обережно опустив руку, торкнувся м’якого хутра кішки, провів рукою по її спині, дивуючись незвичності відчутті. За все своє життя Йорган в реалі бачив тварин та птахів лише здалеку, бо за загальним правилом, система охороняла, як людей від тварин, так і тварин від людей. Жива істота більша за метелика, наближалася до Йоргана лише раз і то на відстань кілька метрів – це була якась пташка на дереві їх саду. У вірті, звичайно, було безліч тварин, птахів, за бажання можна було знайти й магічних істот, але доторк до них завжди ніс лише інформацію про структуру хутра, жорсткість, температуру, вологість… Але доторк цієї кішки був іншим, ніс щось ще, щось невловне, але неймовірно приємне. Кішка муркнула та грайливо підстрибнула, ткнувшись хлопцю головою в долоню. Йорган мимоволі посміхнувся, торкнувшись її прохолодного носика.