4.2

Анохель дістала з якоїсь прихованої ніші пляшку води, вручила її Йоргану та мовчки лягла на одну з полиць і закрила очі. Хлопець обурено засопів та почав демонстративно трощити черевиком горіхи. Дівчина деякий час вдавала глуху, а потім не відкриваючи очей вимкнула освітлення вагона, полишивши лише кілька тьмяних вогників панелі керування. Йорган хмикнув, згріб до кишені залишки горіхів та взявся за сироїжки, намагаючись якомога апетитніше їх коментувати. Виходило сумнівно, бо на смак вони були досить гидотні. Анохель демонстративно повернулася до хлопця спиною й накрила голову капюшоном.

— Спати, відпочивати… Прямо як мама, —  невдоволено бубонів хлопець, крутячись на незручній полиці.

—Треба було тебе колами поводити, доки не впадеш, — невдоволено буркнула Анохель.

—Я думав ти саме так і робила, — уїдливо відреагував хлопець. Сироїжки вже не лізли, а маслюки наскільки Йорган знав, сирими взагалі не їдять, тож він встав та, майже навпомацки, поніс залишки грибів сушитися поряд з одягом. Акуратно розклавши гриби на теплій полиці, він неспішно пройшовся до панелі керування, потикав у меню. Панель, цілком очікувано, проігнорувала його дії. Хлопець невдоволено засопів, міркуючи чим би ще зайнятися.

—Ти вляжешся нарешті? — рвучко сіла Анохель. Її очі зблиснули яскраво-зеленими вогниками, від чого простір вагона вмить став подібним на один з монстроствітів вірту.

—О, то у тебе є й нормальні моди, окрім малюнків на тілі? — вишкірився хлопець, маскуючи переляк від такої несподіванки.

—Так! І деякі з них я зараз застосую до тебе, якщо ти не заспокоїшся і не ляжеш спати! І повір мені, результат того застосування тобі не сподобається! — проричала Анохель.

—Та, добре, добре. Чого так нервувати? Так би й сказала, що якщо тебе невчасно будити, то замість тебе постає Сукуна… —  заспокійливо промимрив Йорган поспіхом застрибнувши на полицю. Не те щоб дівчина дійсно стала схожа на монстра одного з магічних світів вірту, в які вони іноді зазирали з Матіасом, але враження справила подібне.

 Анохель щось нерозбірливо, але явно сердито пробурмотіла та знову лягла, погасивши свої очі-прожектори. Йорган теж обережно вклався, деякий час крутився, дослухався до незвичного перестуку коліс, проте сердити «чарівну тітоньку» більше не ризикував і, врешті-решт, втома взяла своє — він заснув.

Коли хлопець прокинувся, вони все ще їхали. Все було так само — рівномірний перестук коліс, трійко вогників від панелі керування, у світлі яких видно контури дівчини на сусідньому сидінні, та непроглядна темрява за вікнами. Скільки вони вже їдуть було зовсім незрозуміло. Йорган саме задумався над питанням навіщо вікна там, де за ними незмінна ніч, як вагон почав уповільнюватися, вихляти, а потім непроглядна темрява посіріла й раптом змінилася яскравим світлом. У вагон зазирнули сліпучі сонячні промені, пробіглися по підлозі, стінам, обличчю Анохель. Дівчина ворухнулася й відкрила очі, примружилася.

— Прибуваємо…— потягнулася вона та зіскочила з сидіння, наче й не спала. Попрямувала за одягом.

Йорган хотів то якось уїдливо прокоментувати, але задивився на високі світлі скелі за вікном і… з десяток людей, котрі щось робили з рейками. Між тим вагон закотився під кам’яне склепіння, докотився до довгого ряду подібних та зупинився. Хлопець все ще розгублено виглядав у вікно на полишених позаду людей, коли в нього прилетів жмуток його речей, а слідом ще відріз світлої тканини.

—Гриби свої збери, вони розсипалися по підлозі. Вдягаймося й на вихід. Бандану пов’яжи на голову, тут сонце жорстокіше, ніж у ваших краях, — скомандувала Анохель, перевдягаючись, та пов’язуючи аналогічний відріз тканини собі на голову. — І постарайся зайвий раз не відкривати рота, не ускладнюй мені завдання пояснення твоєї тут появи.

—А тут, це…де?

—Тут, це тут.

—А-а-а, а там…то реальні люди?

—Ні, дурнику, заради тебе спеціально віртвікно встановили! Звичайно, реальні.

—І ти з ними спілкувалася? Усіма? І мені треба? А як же віруси, бактерії, скляна хвороба?... —  торохтів перевдягаючись хлопець. Зустріч з такою кількістю людей в реалі його трохи нервувала.

—От тому я тобі й сказала, тримай рот закритим, — закотила очі Анохель.

Люди за вікном зацікавлено поглядали на вагон. Першим серед того натовпу привертав увагу засмаглий кремезний чоловік у світлих штанах. Він підтримував у вертикальному положенні якийсь великий, металевий доісторично-механічний пристрій. Навколо нього крутилися двоє дрібніших помічників з цигарками у роті, ще троє сиділи на рейках. Поряд з чоловіками щось робили кілька жінок у сорочках та широких штанах, а ще сиділо двоє дітей і…собака. Рудий, кудлатий пес розслаблено лежав на землі, не реагуючи на те, що один з хлопчаків років п’яти, щось старанно намотує йому на хвоста.

Йорган потрусив головою, бо така картина була б нормальною, для одного зі світів вірту, але точно не для реалу! В реалі не можна так поводитися з тваринами! Тут не може бути поряд стільки людей! Для перевірки справжності реалу, хлопець спробував застосувати один з патчів гравітації, які записав у свою, встановлену на зап’ястку, пластину модифікацій. Активував, направив на один з підсушених грибів, віпустив його — гриб гепнувся на підлогу, повністю ігноруючи дію патча.

—  Таки реал… Крезанутися…— округлив очі хлопець та поспіхом зібравши гриби поспішив за Анохель, яка вже відкривала двері.