Частина 4.1.

—Куди ми йдемо? Навіщо? Довго ще? Що, просто через цей чагарник лізти? І скакати по тим камінюкам? Ні-ні, я в ту багнюку не полізу! Що, серйозно, іншої дороги немає? Та ти знущаєшся… Давай повільніше, — бубонів хлопець, у якого вся ця ситуація і чимчикування невідомо куди, швидко почали викликати втому й роздратування. Ліс навколо був неприємно тихим і похмурим, ще й небо затягли хмари, що зовсім не допомагало зігрітися та висушити одяг, ще й шалено хотілося їсти.

—Я не маю часу на твоє ниття, — невдоволено відмахувалася Анохель, уважно роззираючись.

—Як спаскудити життя, так час був, а як відповісти на питання, так ніколи, — не вгавав хлопець, по ходу смикаючи з кущів залишки знайомих ягід.

—Та де ж ти взявся такий вередливий на мою голову?

—Я? Це ти до мене приперлася!

—Скажи «дякую» своїй мамі. Я теж не в захваті від такого довіску. І взагалі, я тебе не тримаю на повідку! — сердито огризнулася Анохель.

Йорган обурено зупинився біля куща ліщини з твердим наміром розвернутися й попрямувати додому, як раптом зрозумів, що… не знає в якому напрямку треба йти. Закинувши до кишені зібрані на землі горіхи та роззираючись навкруги, хлопець з невдоволенням усвідомив, що й гадки не має звідки прийшов та яким принципом Анохель обирає напрямок руху. А вона продовжувала прямувати вперед і вже майже зникла за деревами. Довелося бігти, щоб наздогнати.

Біг хлопця неприємно розчарував, бо на відміну від вірту, в реалі виявилося, що від такої вправи швидко перехоплює дихання, починає колоти в боку, ще й ноги швидко почали здаватися вдвічі важчими й то за коріння чіплятися, то об каміння битися.

—Трешак! І потім вони дивуються, чого мене не пре їх реал….— обурено прохрипів Йорган, зупиняючись під молоденькими соснами, щоб перевести подих. Опустив погляд і помітив кілька грибів. Присів, зібрав їх та закинув до кишені. Підняв голову — Анохель за цей час майже зникла між дерев. Знову довелося бігти. Перетинаючи невелику галявину хлопець помітив самотню криву сосну обплетену виноградом й тут же змінив траєкторію руху, аби зірвати кілька грон рожевих ягід, аби втамували спрагу, що почала його мучити.

Анохель не озиралася, удавала, що її взагалі не цікавить, іде за нею хлопець чи ні, а Йорган не встигав її наздогнати настільки, щоб висловити усі претензії. Лаятися ж здалеку сил вже не вистачало. Йому просто шалено хотілося опинитися вдома, забути останній день, як дурний сон, забратися під гарячий душ, стягнути щось їстівне з холодильника, почути якесь критичне зауваження батька і повернутися до Матіаса, аби знову сісти на улюблений байк. При спогаді про мотоцикл та перегони, настрій Йоргана остаточно зіпсувався.

—І чому я взагалі за нею поперся? Куди? Та на якому енергетику працює ця моя новоявлена тітка? Та скільки ж можна? Коли ж вже припиниться це дурнувате шаговимірювання лісу … — продовжував бубоніти Йорган собі під носа, втім намагаючись не сильно відставати від своєї невтомної супутниці. Загубитися посеред лісу якось не хотілося. А хлопець спіймав себе на тому, що ніколи не задумувався, скільки здатен пройти та з якою швидкістю, а найбільша відстань, яку до сьогодні долав у реалі, то був периметр їх саду.

Коли хлопцю вже здавалося, що ще трохи й він впаде від втоми просто посеред лісу, Анохель нарешті зупинилася біля високої, вкритої виткими рослинами скелі. Доки Йорган дочовгав до дівчини, намагаючись імітувати розслаблену ходу (не зізнаватися ж, що втомився!) вона встигла посунути і підв’язати кілька десятків довгих пагонів дикого винограду й хмелю і за ними хлопець з подивом помітив високі металеві двері. Дівчина натисла якийсь важіль й ті двері з неприємним скреготом відкрилися. В обличчя людям дихнуло сухим повітрям з запахом металу. Анохель впевнено зайшла та за дверима на стіні повернула ще якийсь важіль. Спочатку над головою Йоргана, а потім і далі почали спалахувати тьмяні ліхтарики, відкриваючи погляду похмурий старий тунель.

— І де це ми? — розгублено спитав Йорган, здригнувшись від звуку, з яким за ними зачинилися двері. Все занурилося у густу напівтемряву, але Анохель впевнено попрямувала вперед. Хлопець невпевнено рушив за нею.

— Старий аварійний термінал, транспорт з якого я сподіваюся доставить нас до…, — вона з сумнівом озирнулася на Йоргана, — туди, звідки ми спробуємо дізнатися про долю Марти.

Тунель спустився вниз, потім повернув праворуч і вивів їх до просторого приміщення, котре нагадало Йоргану бачені у вірті стародавні залізничий вокзал чи станцію метро. Металеві колії, давні вагони, побите всіма варіантами іржі, якесь занедбане, вкрите пилом обладнання.

— Ми вийдемо у вірт?  На цьому? — Йорган з великим сумнівом подивився навкруги, колупнув нігтем покриття на одному з вагонів поруч. Іржа порохом посипалася на підлогу, за нею з дзенькотом впала якась невелика деталь. — Дуже сумніваюся, що це можливо. Знаєш, навіть якщо я замість віртшолому візьму кущ смородини, то матиму більше шансів.

—Дотепник. Ні, не на цьому. Але, вийдемо. На жаль без виходу у вірт не обійтися, якщо ми хочемо знайти твоїх батьків.

—Та навіщо їх шукати? Вони у медичному центрі й мають скоро повернутися додому. Чи що там від нашого дому полишилося. Ох, уявляю, як лаятиметься батько.

—Угу, звичайно. А якщо не повернуться, то ти ж у нас точно знаєш у якому саме вони центрі і де той знаходиться? Та чому вони взагалі туди потрапили?

—Але ж…ти казала через те, що я зібрався брати участь у перегонах…