3.2

Зірвавши віртшолом Йорган відчайдушно вилаявся й лише потім виявив, що перед ним на підвіконні сидить… клята незнайомка, яку він тільки-но згадував у всіх відомих варіаціях лайки.

— Непоганий словниковий запас. Мене звати Анохель, — діловито повідомила йому нахаба, коли побачила, що він її нарешті помітив. Дівчина знову була у своїй дурнуватій безрукавці з капюшоном та чудних штанах, — І, ти мені винен, — вона недбало кинула хлопцю розпочатий пакет з енергетиком. Рідина у ньому була чомусь каламутна.

— Ти?!!! Я??? Я тобі винен?! Ти зовсім покоцана? Якого хопера ти мене збила? Я думав ти несла всю ту ахінею, просто щоб перемогти, але ж ти не виграла! Ти тупо угробила мій і свій байк. Навіщо? У тебе голова набита зовсім битими пікселями, з яких, що не складай, вийде дірявий патч? —  визвірився на неї хлопець розлючено відбиваючи пакет енергетика та поспіхом від’єднуючись від перекритої крапельниці.

— Перемога, перегони… Як же легко юність ведеться на цю дурню… — зробила гостя непевний жест рукою.

— Нахіба ти намагалася мене вбити? — підскочив з крісла Йорган, нервово стискаючи кулаки.

— Не вбити, а лише викинула з перегонів і вірту. Хто ж тобі винен, що слова до твоєї голови доходять, тільки якщо тріснути її разом з мотоциклом об дорогу. Шкода, що в реальності треба шукати інші методи переконань, — дівчина задумливо роздивлялась свої нігті, демонстративно ігноруючи розлюченого підлітка.

— Хвала предкам, що в реалі ти до мене не прий… Як ти опинилася тут?! — нарешті усвідомив Йорган неможливість ситуації.

— О, нарешті дійшло. Вітаю. Швидкий аналіз даних, явно не твій коник. Пішли. У нас не дуже багато часу, — зістрибнула гостя з підвіконня.

— К…куди пішли? Тобто? Як взагалі ти опинилася у моєму домі? — вже розгублено роздивлявся її Йорган. До сьогодні він бачив лише кількох живих людей, а з тих, з ким спілкувався у вірті – жодного. У реальності ця дівчина була майже така сама, хіба що, може, трохи старша. Навіть малюнки на тілі були, що зовсім дивно, адже нині ніхто не витрачає час на прикрашання себе у реалі.

— Це дім системи. Ти на нього прав маєш не більше ніж я, — знизала плечима Анохель.

— Я тут живу!

— Це не надовго. Пішли.

— Чому? Куди?

— Прямо й ліворуч! Жах — відро емоцій і жодного конструктиву, — невдоволено тріпнула дівчина плечем. У цей момент над ними щось гримнуло, потім ще раз. Стіни будинку відчутно затрусилися.

—Холера! Часу значно менше, ніж я думала, — Анохель вхопила розгубленого хлопця за руку та впевнено витягла з кімнати. Знову гримнуло, цього разу явно ближче, зі стелі на голову Йоргану посипався дрібний порох. А дівчина далі  тягнула його будинком. Пробігаючи повз вхідні двері, Йорган з жахом побачив, що ті вкрилися кривими тріщинами.

— Та що-о відбувається?

— До тебе гості, геній оцінки ситуації. Мріяв про солідну вечірку в реалі? То вітаю тебе — вона почалася, — криво посміхнулася дівчина й заскочивши у спальню його батьків, поспіхом закрила двері. — Щоправда, у тебе є шанси її не пережити.

—Та я ніколи не мав таких ідіотських мрій. А це…Це схоже на візит сканерів, зі штурмом локації Але ж ми в реалі! І я точно нічого не порушував!

—Вітаю, інфузорія ти наша, те, що ти нічого не порушував, ще не означає, що будеш жити довго й щасливо. В одному ти правий, ми в реалі, а тут візит сканерів пережити важче, бо померти можна лише раз. Особливо, якщо весь час сипати дурними питаннями, — Анохель почала посувати до дверей ліжко його батьків.

—А ти пропонуєш ховатися від них під ліжком? Хто ще з нас інфузорія? — нервово огризнувся Йорган.

—Ти, дорогенький, однозначно ти, — відповіла дівчина, поспіхом зриваючи з підлоги, на місці де стояло ліжко, амортизаційне покриття та відкриваючи поглядам круглий, металевий люк. — Ага, таки є. Вже добре.

Доки Йорган оторопіло витріщався на люк, бо не здогадувався ані про його існування, ані про призначення, Анохель повернула якісь механізми й відкрила його. Під темною, товстою кришкою виявився похилий тунель, що зникав десь у темряві.  

— Що це? Куди він веде? — спантеличено спитав хлопець, стоячи на краю отвору у підлозі. За дверми спальні знову щось гримнуло, від чого Йорган мимоволі смикнувся. Цієї миті Анохель вдарила хлопця по ногах, ті зісковзнули з краю і Йорганй полетів кудись вниз по слизькій холодній поверхні.

—Та що за треш! — обурено заволав він. Шалений спуск у цілковитій темряві з запахом сирості дарував занадто гості відчуття.

—Руки на груди, ноги — перехрести, якщо не хочеш розгубити кінцівки, — пролунало позаду замість відповіді. Голос Анохель, яка, схоже, стрибнула за ним, звучав до непристойності діловито.

 Йорган, який вже встиг зачепити стіну ліктем та коліном, скривився, але поспіхом виконав команду. Швидкість спуску збільшилася, тепер він почувався просто таки доісторичною торпедою. Десь далеко нагорі ще раз гримнуло й до шурхоту від спуску людей додався звук, від якого хлопцю, попри шалену швидкість, раптом захотілося прискоритися. Здавалося, позаду хтось щось люто шматує, супроводжуючи то скреготом та виттям, від якого кров у венах холола.

— Затримай дихання, — крізь ту какофонію звуків почув він крик Анохель. Йорган вирішив не ставити питань, а просто виконав наказ. І правильно зробив, бо за мить влетів у холодну воду. Почав хаотично тріпати руками й ногами, намагаючись зрозуміти куди в цій суцільній темряві плисти, аж ось його вхопила за плече рука Анохель. Стрімко потягла кудись, доки він не помітив попереду світлу пляму, у котрій скоро розгледів вихід з підводної печери. Далі була бірюзова, пронизана променями сонця вода. Тут Анохель відпустила хлопця, який вже сам щосили погріб до поверхні.