Частина 3.1

На стартовий майданчик перегонів друзі дісталися скориставшись порталом Матіаса. Напередодні вони всю ніч працювали над мотоциклом та екіпіруванням учасника перегонів. Вигадували розфарбування (ледь не побилися), перевіряли останні дрібниці та встановлювали всі допустимі й прямо не заборонені патчі. Останніх було більше. Матіас перевершив сам себе, компонуючи їх буквально на льоту, з урахуванням усіх пройдених аварій. А вночі, коли Йорган вже спав, друг заліз до детальних характеристик бази учасників і зранку впевнено заявив, що перемога у них майже у кишені.

—У тебе найкраща пікова швидкість, універсальний набір патчів, адже ти вже всі можливі  й неможливі пошкодження протестував. Ти маєш виграти! Я вірю в тебе! — торохтів друг, активуючи стартову решітку для мотоцикла.

—Мій батько каже, що впевненим можна бути лише у отриманому результаті. Тобто, не раніше оголошення переможців, — трохи нервово відповів Йорган, перевіряючи систему шолома.

—Ой, та що там твій старий розуміє, — відмахнувся друг. — Сам же казав, що він у віртуал ходить виключно до бібліотек, почитати про догляд за рослинами.

—Десь, так, — криво посміхнувся Йорган. Згадавши батька, хлопець несподівано спіймав себе на тому, що хотів би з ним поділитися досягненнями. Навіть попри те, що у відповідь скоріше за все почув би звичне: «сину, імітація це – не життя, але молодець». Батько не любив вірт, але умів наштовхувати на цікаві думки, ідеї. Та й мати. І, навіть, Карі…

—Я зараз повернуся, — махнув Йорган Матіасу, що вже встановлював мотоцикл на стартовій решітці, та розвернувся до виходу.

—Куди це ти? — вирячився на нього друг.

—Хочу дізнатися чи не повернулися батьки.

—Нахіба? У тебе перегони через сорок хвилин!

—Я швидко, — махнув рукою хлопець та під шокованим поглядом друга побіг до найближчих дверей. Він не хотів від’єднуватися від вірту просто посеред натовпу, бо хтось обов’язково вирішить, що він злякався. Краще вдати, що все за планом: пробіжка, розминка, візит додому. Закривши за собою двері, Йорган закотив рукав, аби активувати повернення, коли просто перед ним з’явилася незнайомка з вечірки.

—Ти — Йорган? Учасник перегонів під номером 876?

—Ну так… А що? — здивовано опустив він руку.

—Не йди на перегони. Якщо виграєш, то батьків своїх вже не побачиш.

—А яким боком до перегонів моя родина? — ледве не впустив щелепу хлопець.

—Вони на лікуванні, відновленні, профілактичному огляді? Так? А ти несподівано отримав шанс полишатися у віртуалі майже безлімітно?

—Так…. А звідки ти знаєш?

—Не важливо. Важливо те, що якщо ти переможеш та оформиш заявку на переселення до Сталевого міста  — потреба в них зникне. Твою сім’ю не розбудять, мозок та особистості консервують, тіла відправлять на переробку.

—Що за маячня? Чому?

—Бо системі потрібні біотики виключно для того, щоб ті поставляли віртуалу перспективну молодь. А коли потрібний матеріал отримують, то максимально обрізають всі його зв’язки з реальністю.

—Ти несеш ахінею… Якби було так, система б не вимагала оплати за збереження тіл, —  впевнено заперечив хлопець.

—Ніколи тобі зараз все детально пояснювати. Просто послухай мене. Не йди на перегони, бо втратиш все! — дівчина раптом схопила його за плечі й струснула. Незнайомка була трохи нижча за Йоргана, на вигляд тендітна, з тонкими зап’ястками, довгими пальцями, але хватку мала несподівано міцну. Хлопець від того струшування, відчув себе молоденьким деревцем, з якого всі листочки не осипалися виключно через їх відсутність.

—Та йди ти… лісом. Я до перегонів готувався весь останній рік! А тебе навіть не знаю! — скинув він її руки й відступив, на пару кроків. — Я з дитинства мріяв на них перемогти, потрапити до Сталевого міста! А тепер маю відмовитися від мрії, бо якась навіжена розказує жахастики про підступність системи, що врятувала людство?

—Ідеально й безумовно приручений. Як же вони таке допустили… — окинула його дівчина   неприємно жалісливим поглядом. Так зазвичай батько Йоргана дивився на безнадійно мертву рослину, яку можна було лише викинути. — Що ти робитимеш у тому Сталевому місті? — іронічно спитала незнайомка.

—Те, що й усі — житиму, гратиму, займатимуся тим, що мені подобається! —  сердито відрубав Йорган.

— Йолоп малолітній, — кинула зневажливо дівчина й розсипалася пікселями.

— Я — Йорган. А ти — божевільна, — пробурмотів хлопець вже пустому місцю та нарешті активував повернення додому.

  §§§

Вдома було так само тихо, як і у попередні візити, але тепер ця тиша чомусь гнітила. У голові Йоргана мимоволі крутилися слова незнайомки, а погляд раз за разом чіплявся за речі сестри, матері, батька. Ось кофтина Карі, там горщики з квітами, які любить мати. Помітивши, що листочки квітів пожовтіли та вже почали обсипатися, Йорган поспіхом додав води у систему поливу, відганяючи докори сумління за те, що зовсім забив на необхідність слідкувати за домом. Пройшовши приміщеннями хлопець позбирав та склав малюнки Карі, перевірив автоматичне освітлення ящиків з зеленню, нерішуче зупинився під дверима спальні батьків. Заходити до неї, наче, не було сенсу, але він все ж прочинив двері. Ліжко, шафа, недбало запхані у кут та присипані речами батька вірткрісло з шоломом, на стінах розвішені малюнки Карі. Ніби купа всього, але без батька з його архаїчним блокнотом у руках, ця кімната здавалася жахливо порожньою. Та й взагалі все було звичним, але чомусь почало викликати трохи інші емоції.