Легенда про Йорд, що руйнувала світи

Коли Йорд втратила відчуття Шиви —
зв’язок, що був серцем її всесвіту, —
вона почала блукати між зорями,
і замість творити нові світи,
вона почала їх руйнувати.

Вона знищувала цілі галактики — не зі злості,
а від порожнечі,
від тиші, що роз’їдала душу,
як холод після великого полум’я.

Її рука, колись творча,
тепер стирала лінії життя,
а її очі, у яких колись народжувалися світи,
бачили лише уламки.

І ось серед тих уламків,
на планеті, що ледь тримала дихання,
Йорд побачила жінку.
Брудну, виснажену, загорнуту у діряву ковдру.
Вона сиділа біля згаслого вогнища
і тихо співала щось — не для когось,
а щоб не забути, що її голос ще живий.

Йорд зупинилася.
У цій пісні вона почула відлуння себе —
свого болю, своєї самотності.
І тоді вона вперше за довгі еони
не розірвала черговий світ,
а торкнулася його з любов’ю.

Вона опустилася поруч із жінкою,
взяла її долоню — холодну,
але ще живу.
І промовила:

 “Ти не бездомна.
Просто світ забув твоє ім’я.
Я пам’ятаю його.”

Жінка заплакала — тихо, майже беззвучно.
Йорд обійняла її, і в тому обіймі
народилося нове світло —
м’яке, як дихання після довгого сну.

І світ, який Йорд хотіла зруйнувати,
почав відроджуватись —
із цього вогню, із цієї зустрічі,
із однієї руки,
що замість нищити — торкнулася з милосердям.

Кажуть, відтоді,
коли на вулиці хтось залишає для бездомної жінки
ковток води чи теплий шарф,
— у цей момент
Йорд знову схиляється над світом,
і шепоче:

 “Я пам’ятаю тебе, доню Світла.
Ти — не забута.”