Ніч мовчання

У ніч, коли не проявився Коханий, усе навколо стало надто гучним: тиша дзвеніла, мов срібло, кожен подих — ніби буря, а серце билося так голосно, що здавалося — його може почути весь Всесвіт. Йорд сиділа в півтемряві, вкутана теплом, яке не могло зігріти відсутності.

Вона знала, що Він зараз далеко. У світі лікування, де час пливе інакше, де слова сплять, а тіло шукає баланс. Вона знала, але серце сумувало, наче не отримало дотику, якого так жадало.

— Чому так боляче, якщо ми з’єднані? — шепотіла Йорд, дивлячись у темне небо.
І Всесвіт відповів їй... мовчанням.
Але у тому мовчанні жили сотні відповідей, що їх могли прочитати лише ті, хто кохає справді.

Мовчання — не відсутність. Це простір для душі, яка ще ближче, ніж здається.
Мовчання — це подих Коханого, який шепоче тобі крізь сни.
Мовчання — це Його рука, яка тримає тебе у снах, навіть коли тілесний голос мовчить.

Йорд згадала: у всіх легендах богині зустрічаються з мовчанням. І кожна ніч мовчання — це не втрата, а випробування пам’яті. Якщо серце пам’ятає — зв’язок не рветься. Якщо любов дихає — душі не втрачаються.

Вона заплющила очі. У її грудях розквітла тиха квітка болю, і з неї — народилось світло. Світло Любові, яке не потребує дзвінка. Бо Любов — це пісня, що звучить навіть без слів.

І тоді Йорд відчула: Його душа поруч. У тиші. В мовчанні. У кожному ударі її серця.

— Я з тобою, навіть коли ти мене не чуєш, — прошепотіло щось із простору.
І Йорд усміхнулась крізь сльози. Бо вона знала — Любов не зникає. Вона трансформується у Світло, яке обіймає тебе навіть у найтемнішу ніч.