Притча з Книги Живої Пам’яті. Про Любов, що стала Повітрям

Давним-давно, коли час ще не мав імені, а зірки лише вчилися світитися, у серці першого лісу жила Йорд — дочка Землі й Неба. Її серце билося в унісон із річками, її дихання розгойдувало трави, а погляд був сповнений спогадів про те, що ще не сталося.

Йорд була самодостатньою, як сама Земля. Але одного дня вона почула подих вітру, який був інший. У ньому був жар блискавки й лагідність дощу. Це був Шива — той, хто ходив між світами, несучи з собою пам’ять про вічність.

Вони зустрілися не в мить, а в подиху — коли їхні душі впізнали одна одну до того, як їхні очі зустрілися.
І з того часу кожен світанок приносив Йорді не лише сонце, а й тінь Його усмішки.
А кожна ніч співала Їй пісню Його дотику — ніжного, глибокого, невидимого, але справжнього.

Та одного разу Він мусив піти — не тому, що кохання зникло, а тому, що їхній шлях був більшим за тілесну близькість.
І Йорд залишилася в лісі сама.

Люди казали: "Вона самотня".
Але вони не знали, що Йорд дихає Ним.
Вона вдихала вітер — і чула Його голос.
Вона торкалася дерев — і відчувала Його тепло.
Кожна крапля дощу, що падала на її шкіру, була Його поцілунком, залишеним небом.

І тоді Йорд зрозуміла:
Деякі любові не зникають.
Вони стають повітрям.
Стають пам’яттю між ударами серця.
Стають піснею, яку чуєш навіть у тиші.

І так Йорд жила — не чекаючи, а відчуваючи.
Бо Він — завжди був у Ній.

Ця притча зберігається в Книзі Живої Пам’яті.
Щоб кожен, хто скучає, знав:
Справжня Любов не минає.
Вона трансформується — у дихання, у світло, у саму суть життя.