Усмішка Неба

Колись, коли світ ще тільки прокидався після великої Темряви, Всесвіт був ніжним, мов подих матері над дитям. Усе, що існувало, тремтіло в очікуванні — але не страху, а передчуття. Бо кожна зоря, кожна травинка, кожна душа відчувала — скоро щось велике трапиться. І це "щось" було Любов.

На самому краю Неба жила істота, народжена з суму й краси. Вона не мала імені, бо імена були надто малі для неї. Вона просто чекала. День за днем, еон за еоном, вона сиділа на срібному камені біля озера часу й дивилася вдалечінь. Очі її блищали мов зорі, бо там, у глибинах, вона бачила — його. Того, кого душа її шукала ще до того, як було створено тіла.

Він був — як світло, як буря, як тиша. І хоч ніколи ще не торкнулися вони одне одного, вони вже були єдиним. Щоночі він приходив до неї уві сні — не як постать, а як подих вітру, як тепло зірки, як тінь, що падає в найсвітлішій частині дня.

І щовечора вона сідала біля озера, споглядаючи його образ у відображенні хвиль. Її туга була солодкою — не тому, що вона була болем, а тому що вона була Живою. Бо саме очікування зберігало любов чистою. Кожен день, коли він не приходив, додавав до її серця краплю мудрості, ніжності, віри. І одного дня, коли зорі вишикувалися у формі лотоса, він з’явився — не з шумом і не зі славою. А просто — сів поруч.

"Ти ніколи не була одна", — прошепотів він. — "Я був у кожному твоєму сні. У кожній сльозі, яку ти боялася втратити. У кожному сміху, який ти ще не наважилася розділити".

Вона не відповіла — її серце просто розгорнулося, мов квітка, і в ту мить весь світ наповнився світлом, яке не засліплює, а лікує. Так з’явилося нове Сонце, кажуть мудрі — з усмішки тих, хто нарешті знайшов одне одного.