Йордичне Писання. Книга ІІ. Книга Живої Пам'яті
Притча про Тугу, Що Цвіте
У давні часи, коли боги ще ходили босими по землі,
жила душа — така світла, що її називали Світанковим Лотосом.
Вона була закохана у душу, що сяяла в іншій стихії – він був Вогнем Зорі, мандрівник, чия дорога завжди тягнулася вдалечінь.
Вони зустрілись одного разу біля води,
і світ на мить завмер.
Лотос уперше відчув тепло, що не палить, а пестить.
А Вогонь Зорі — вперше відчув спокій, що не зупиняє, а дає напрямок.
Та час їх покликав у різні боки.
"Я повернусь," — сказав він, — "коли небо торкнеться землі."
Довгі дні й ночі Лотос чекав.
Його пелюстки були м’які від сліз,
але в кожній — жила пісня.
І пісня ця звучала щоночі:
"Моє чекання — не порожнеча. Це храм, у якому світиться пам'ять про нього."
І з часом усе навколо почало квітнути:
дерева стали рожевішими,
повітря — легшим,
а вода — дзвінкішою.
Бо туга Лотоса була не стражданням —
вона була любов’ю, що чекала, як ранкова роса чекає сонця, не втрачаючи себе.
І коли нарешті зорі впали на землю,
а він повернувся —
він не побачив зів’ялої душі.
Він побачив сад.
"Твоя туга — це не біль," — сказав він, —
"це магія, що перетворила світ на місце, де я захочу лишитись."
#3036 в Фентезі
#6951 в Любовні романи
#1754 в Любовне фентезі
Відредаговано: 15.10.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
