Глава 22

Від нахабності Нестеренка втрачаю дар мови. В голові немає жодного слова, щоб відповісти якось на його привітання. Повертаю голову до дзеркала. Паніка проковзує в очі швидко, немов спалах блискавки. Одразу ж думаю, що не маю права показувати страху, швидше за все, Георгій саме цим і харчується, як паразит. 

— Тут зайнято, — відрізаю сухо.

Роблю крок від раковини, щоб випхати непроханого гостя та замкнутися далі у вбиральні, але хлопець не дає цього зробити. Відчуваючи свою перевагу він йде на мене. Зупиняюся, не очікуючи подібної поведінки. Спостерігаю, як швидко замикаються двері. Тепер Нестеренко нависає наді мною. Хижо, з краплею насолоди, посміхається, ніби от-от йому скажуть, що став переможцем там, де вважав раніше, що програв. 

— Що тобі потрібно? 

Голос лунає твердо, радію подумки, що не даю Георгію козирів проти себе. Якщо побачить, що лякає, то почнеться щось гірше, впевнена. 

— Мені? — удає, що дивується питанню. — Нам, звучить краще.

— Нам? — тепер і я дивуюся, тільки щиро. 

Хлопець нахиляється до вуха. Я практично не дихаю. На жаль, у вбиральні місця достатньо для двох, але немає простору, щоб відступити. Прикушую губи з'їдаючи помаду, стискаю пальцями сукню намагаючись вгамувати паніку. 

— Нам, Велісія Чернікова. Нам. 

Він говорить про себе і батька? Бо я… Я не розумію. 

— Гаразд, — все ж роблю маленький крок назад. — Що потрібно вам? 

— Ти, — веде плечима й кидає так спокійно, наче у магазині купує якусь дрібничку.

— Я? 

— Ти, — киває. — Чи ви разом зі своєю чудесною сімейкою вирішили, що шлюб з шанованим Змієм зупинить? Або, що можна борги не віддавати? 

Жаб'ячі очі опускаються з моїх очей на губи, потім нижче, до корсета, і ще, до сукні. Мене кидає в піт. Миттєво відпускаю тканину плаття, щоб не показувати справжніх емоцій й задираю підборіддя. Нехай вважає гордою, пихатою, лише б не чіпав. 

— Я не маю ніякого відношення до боргів між вами та моєю сім'єю.

— О, маєш, крихітко. Ще і як маєш! 

Посміхається, демонструючи ямочку на підборідді. Відчуваю нудоту. Здається, зараз виблюю на Нестеренка усе, що з'їла. 

— Ні, помиляєшся!

Мабуть, у нього терпіння закінчується. Хапає мене за руку й смикає на себе. Навмисно сильно. Одразу ж відчуваю пекучий біль в районі плеча. 

— Борги є борги. Твій татусик програв моєму дуже великі гроші, кицю. Дуже. Підозрюю, у вас таких ніколи не було. Ми пішли на зустріч, — голос змінюється на гарячий шепіт. Він притискає усю мене до себе, хапає у пастку з рук та стискає сідниці пальцями, зминаючи тканину весільної сукні. — Дали шанс безкровно заплатити борг, і всі у виграші. Але чомусь твоя сім'я не захотіла віддати свою пихату донечку мені. А я, навпаки, дуже хочу тебе. Ти стільки сердець хлопцям розбила. Всі кажуть, що вперта, гаряча і норовлива. Мрію побачити, чи зламаєшся у моїх руках…

Дихати не можу. В носі лише запах парфуму Георгія: солодкий, терпкий. Голова йде обертом від нудоти. Здається, що стіни стискаються навколо, повітря повільно залишає цю прокляту вбиральню, а Нестеренко займає собою увесь простір навколо. 

— Я не ламаюся, — видихаю.

Подумки лаю себе. Не можна стояти ось так. Не можна давати йому торкатися мого тіла. Воно лише моє, крапка! 

Ставлю руки хлопцю на плечі та намагаюся відштовхнути. Але попри його видиму худорлявість він доволі сильний, принаймні явно має більше сили, ніж я. Пробую ще раз, і ще раз. Марно! 

— О, ми це перевіримо прямо зараз, кицю. 

Рвучко розвертає нас, впирає мене обличчям у стіну й починає задирати сукню. Пручаюся, та він викручує руки завівши їх за спину. Немов на зло, за стінами будинку голосно грає музика, навряд хтось почує мої крики. Але я кричу. Все одно вигукую, щоб дав спокій. 

— Не смикайся, — гарчить. — Це лише початок. 

Хапає за фату й смикнувши голову до себе, одразу штовхає вперед. Налітаю на стіну. Смак крові на губах кричить заспокоїтися та просто прийняти те, що буде. Не опиратися. 

— Пусти! Пусти мене! 

Вирватися не вдається. Нестеренко вивертає руки сильніше, до жагучого болю в спині й плечах. Задирає сукню, веде прохолодними пальцями по ногах та стегнах. Я не стою на місці, постійно намагаюся рухатися, щоб не дати зробити те, що хоче, але новий удар у потилицю викликає темні плями перед очима і бажання сповзти на підлогу. 

— Так краще, — чую позаду. 

Не знаю чи плачу, але душа рветься на шматки. Біль, моральний та фізичний, пронизує наскрізь. Вбиває з кожним дотиком Георгія. Вже і кричати не можу, просто сил немає. Тільки тихо бурмотіти, щоб не торкався. 

Я ніколи не думала про себе, як про дівчину у біді, яку потрібно рятувати. Мріючи про свободу, проблеми, не хотіла чогось подібного. Бо у тому й сенс свободи — ніхто не має права торкатися мене без дозволу, вказувати, що робити, змушувати поводитися так, як комусь потрібно. Але Нестеренко чхати на усе. Чхати, що він напав, що бажає зґвалтувати й Бог знає, що ще у планах. Він хоче мене в оплату боргу тата. Хоче зламати, бо явно має хворі фантазії. І все…

Кінець першої книги. 

Стефанія Лін, 2023 рік

Запрошую на продовження, яке вже є на сайті:

Йому призначена 2

Анотація до книги "Йому призначена 2"

Книга 2
Втеча від Змія виявилася марною, адже він все одно знайшов мене. Поставив перед фактом, що я тепер його наречена, і скоро стану дружиною. А все тому, що мій батько програв впливовим людям, і в оплату вони забажали мене. Шлюб повинен врятувати від небезпеки.  Тільки, що як небезпека, котру вважала лише примарною і вигаданою, стукає у двері й простягає до мене бридкі лапи? Можливо ставши дружиною Змія я опинилася під ще більшою загрозою, аніж до весілля?

Чи зможе примусовий шлюб звести протилежних людей, дати змогу віднайти кохання, адже мій чоловік не вірить у почуття, але мене вперто не бажає відпускати?