Глава 21

День весілля починається з паніки. Прокинувшись, чітко розумію, що шляху назад немає. Дні “до” лише наближали подію, проте я все ще мала надію, що якимось чином все врегулюється, навіть під час підготовки та вибору сукні. Але сьогодні… Сьогодні надії немає. Мені доведеться стати дружиною чоловіка, який іноді нагадує крижану глибу, аби не дати Нестеренкам і шансу маніпулювати батьком через його програш. Доведеться поводитися непритаманно, чемно та стримано, щоб Змій все-таки прийняв рішення допомогти з боргом, після закриття якого зможу отримати свою свободу назад. 

Якби батьки розповіли одразу правду, то не було ніякої втечі до Лондона, не крала б гроші з сейфа і не намагалася б втекти. Можливо, прийняла б усе як є, але мала б перевагу і вигадала щось інше… Та пізно. Тепер повинна вийти за Змія, якщо хочу бути у безпеці, грати роль якоїсь іншої людини й, найголовніше, не забувати про свої мрії та цілі. Не можна дозволити Максу з часом вирвати мрію про вільне життя, де я на рівні, а не на дні, як зараз. 

Всі ми приїжджаємо ескортом у заміський дім. Погода чудова. Весняне сонце “гуляє” по блакитних небесах. Свіжа, соковита зелень тішить око. Аромати квітів викликають щось щемливе у серці. 

Поки тато, Змій та Захар займаються останніми приготуваннями, ми з мамою та Катериною у будинку. Двоповерховий, дерев'яний, сучасний, у стилі хюґе. Тут же підставні подружки нареченої, яких бачу вперше. Мене одягають, фарбують, голову прикрашають вінком зі свіжих квітів та фатою. 

Мама схвильована, зате я зовнішньо виглядаю аж надто спокійною. Страху немає, лише сподівання, що потім все якось буде. Не логічно звичайно опиратися на подібне, та що мені ще думати? Моє майбутнє залежить від багатьох факторів на які я вплинути ніяк не можу, щоб не робила. 

Кілька годин приготувань і все готово. Гості вже зайняли свої місця, арка прикрашена свіжими весняними квітами, як і музика та сам наречений, очікують лише мене. “Подружки” слухняно роблять те, що і я, тож варто зійти вниз, а вони вже позаду. Тримаю у руках букет з білих троянд. Ноги чомусь підгинаються у колінах. Йду вперед, до доріжки молочного кольору, і радію, що обличчя прикрите фатою. Тепер страшно. Навіть моторошно. З кожним кроком, під мелодію Мендельсона, відчуваю як звичне втікає з-під ніг і земля починає йти обертом. Краєм ока помічаю арабів, які сидять у перших рядах, їх білі вбрання виділяються на фоні наших чоловіків у костюмах. Кидає в жар, потім холод.

— Ти витримаєш, — бурмочу під ніс. 

Поряд з'являється батько. Підхоплює під руку й нічого не кажучи веде до Змія, котрий очікує під аркою разом з представником РАГСу. Ноги ватяні, ледве пересуваються. Опираюся вагою на тата. Чітко усвідомлюю, що шлях, який проходжу зараз, це дорога туди, звідки можна не повернутися. Все тягнеться невимовно млосно, але водночас надшвидко. Ось між мною та Максом кілька кроків, а ось ми вже стоїмо одне навпроти одного, і я нічого не бачу навкруги, лише його металеві очі. На жаль у них неможливо щось прочитати, вони…відчуженні. Немов чоловік вимкнувся від реальності. Якщо так, то йому щастить, адже я не можу так зробити, попри те, що дуже хочу. 

Слова працівниці РАГСу проходять повз. Слухняно повторюю те, що вона просить, потім усвідомлюю, що Змій тримає мої руки у своїх. Тільки тоді приходить розуміння, що пальці у чоловіка такі ж крижані. Невже він теж хвилюється? 

Крізь фату спостерігаю за ним. Серце калатає у грудях. Мить до поцілунку та офіційного закріплення нашого шлюбу нависає над головою дамокловим мечем. Між нами крок, ми в оточенні великого скупчення людей, але вперше почуваюся такою самотньою та спустошеною. Відчуття, що увесь світ проти мене. 

— Поцілуйте наречену, — варто почути ці слова і серце завмирає.

Макс робить маленький крок вперед. Повільно та обережно підіймає фату дозволяючи усім побачити обличчя нареченої. Металеві очі дивляться тепліше, та цього мало аби зігрітися. Нахиляється й цілує. Губи торкаються моїх, руками притримує за талію, ніби знає, що можу впасти, бо ноги не тримають. 

Заплющую очі. Намагаюся заспокоїтися. З першої ж секунди, варто було побачити Змія, я знала, що саме цим все завершиться. Чому ж виявилася не готовою? 

Цілує він ніжно. Не так, як у минулі рази. Зате доволі твердо, доводячи, як тоді, коли кинув документи в обличчя, що ми офіційно наречені. Шляху назад немає, невідомо, що попереду. 

Гучні оплески переривають нас. Змій відсторонюється й, не дивлячись на мене, бере за руку. Ми йдемо по доріжці повз гостей, під веселу музику та цілі феєрверки з пелюсток троянд. Усміхаються всі, тож вичавлюю і з себе усмішку. Вона неприродна, та як виходить. 

Далі ведучий нашого весілля запрошує усіх під величезну прозору сферу, котра знаходиться неподалік.  Вона теж прикрашена живими квітами, лозою, а білосніжні столи вкриті такими ж скатертинами, ломляться від кількості страв. Я з Максом займаємо свої місця, поряд сідають мої подружки і його свідки. Починається святкування. Ведучий відіграє роль на всі сто відсотків до миті, поки у сферу не входить доволі знайоме обличчя. Варто двом чоловікам потрапити о поле зору гостей всі затихають. 

— У нас нові гості, — радісно продовжує свою гру ведучий, поки я несвідомо хапаюся за руку Макса під столом. 

Дивлюся лише прямо, в огидні оченята двох Нестеренків, яких явно ніхто не запрошував. Сина можна було б назвати красивим, якби не широкий ніс, ямочка на підборідді, яка усе псує, та жаб'ячі очі, як у його батька.

— Так, — старший чоловік, тато Георгія, вихоплює мікрофон у ведучого. — Як я міг не привітати давнього друга Максима Змія? — бадьоро промовляє чоловік. 

— Що відбувається? — одними губами запитую. 

— Спостерігаємо і дізнаємося, — відрізає Змій та повільно встає з-за столу.

Я одразу шукаю очима батьків. Мама виглядає наляканою, а тато якось занадто самовпевненим. 

— Мій любий друже, — Нестеренко-старший прямує до нашого столу, Георгій за ним. — Я такий щасливий, що ти нарешті одружився. Бачу, твоя обраниця доволі вдалий вибір. Між вами, мабуть, так швидко спалахнуло кохання, — в кожному слові чоловіка чути насмішку.