Глава 19

Додому повертаюся втомлена, спустошена з бажанням прийняти ванну та заритися під ковдру. Ні кава, ні какао на прогулянці не врятували від відчаю. Навіть весела Бель не змогла змусити думки замовкнути. 

У квартирі Змія помічаю не одразу. Він на терасі, за кавовим столиком і знову з ноутбуком. У вухах навушники, поряд знову чашка з якимось гарячим напоєм. Не встигаю дійти до кімнати, як мене зупиняє Катерина з пропозицією повечеряти, але апетиту немає, тож якомога швидше тікаю до себе. 

Збігає година чи дві. Після ванни з насолодою забираюся під ковдру, переодягнувшись у піжаму й  заплющую очі. Абсолютна темрява у кімнаті допомагає розслабитися. 

Раптово відкриваються двері. Визираю з-під ковдри, з подивом відмічаю, що це Змій. В його руках таця, яку притуляє до оголеного торса. На чоловікові лише спортивні штани, і все. 

— Що це? — пискаю, не вибираючись з-під затишного кокона ковдри. 

— Вечеря на знак того, що ти обіцяєш гарну поведінку. Розкажу про весілля і його дату. Ти не проти?

Бель, почувши голос Макса вибирається на ліжко й весело тявкаючи починає крутитися на місці, немов запрошує його приєднатися до нас. 

— А що, у мене є вибір? — сухо запитую.

Змій реагує спокійно. Замикає двері, вмикає нічник і ставить тацю на ліжко. Бере цуценя на руки та чухає її за вушком.

— Ти сама казала, що його немає тільки з могили, — дуже вчасно пригадує мої слова. 

— Наскільки я пам'ятаю, ти відповів, щоб я вважала, що знаходжуся саме у ній.

Чоловік хмикає. Спускає Бель з рук, і вона завзято чимчикує кудись на вихід зі спальні. 

— Їж, — наказує. — Ти цілий день голодна. 

Зітхаю. Ніби навмисно шлунок урчить, тож мовчки беру з таці чай та брускети з рибою. Макс спостерігає за кожною дією, теж нічого не каже. Після того, як їжа знищена, він забирає тацю, ставить її на підлогу й починає:

— Весілля через тиждень. Сукню з костюмом ти не обрала, завтра займемося вибором. Одружуватися будемо за містом. Я вирішив, що як будь-яка дівчина ти захочеш церемонію. Буде багато гостей, деякі з ОАЕ прилетять, мої друзі. Після весілля полетимо в Емірати. 

— На медовий місяць? — вигинаю брови. — У нас фіктивний шлюб, наскільки я пам'ятаю.

Змій насмішкувато хмикає.

— Я дарма казав, щоб ти звикла про думки про секс? Та і, у ванній ти була дуже не проти перейти цю межу. 

Звужую погляд. 

— Ти зараз знущаєшся? — вибухаю миттєво. — Мені було шкода тебе, тим паче, що все це  моя вина. 

Варто цим словам злетіти з губ, як повітря у кімнаті починає іскрити. Спочатку тихо, дуже, наче от-от і грім пролунає. А потім Змій вкрадливо запитує::

— Ти цілувала мене, бо жаліла? 

Через тьмяне світло чоловік виглядає як при нашій першій зустрічі. Вираз обличчя викликає хвилю страху. Прикушую губи й розумію, що бовкнула не те. Та і, відверто кажучи, цілувала якраз не тому, що шкода. Є інші причини про які не хочу думати. Але пізно виправдовуватися, я вже сказала не те, що потрібно. 

— Я… — затинаюся. 

Макс уважно дивиться в очі. Злегка нахиляє голову і повільно вивчає кожну мою емоцію на обличчі. Не знаю, чи знаходить те, що хотів побачити, адже через мить встає з ліжка й сухо всміхається, ніби тільки що отримав карт-бланш на поведінку. 

— Неважливо, Вел. Весілля за тиждень. Далі Емірати. Якщо вашій сім'ї  пощастить, то скоро  тобі не доведеться жаліти мене. Якщо ж ні…— не закінчує речення. 

Він йде з кімнати, а у мені все опускається. Розумію, образила його. Тільки, я ж не хотіла ранити. Слова лише слова, і все? Хіба ні? Говорити можна багато, важливі дії. Проте, я все одно розумію, чому Макс реагував так — мені було б неприємно, якби він сказав те саме. Дуже неприємно. Швидше за все збунтувала б та образилася. 

Кілька секунд вагань, а потім відкидаю ковдру та виходжу за ним. Хай там як, попри всі його заборони, накази, і навіть кляте замкнення, він не поганий. Бо інакше, чому влаштував побачення, подарував Бель, прийшов сьогодні явно з мирними намірами? 

— Макс, — вигукую в спину. 

Встигаю. Він зупиняється поряд з дверима до своєї спальні. 

— Що? — сухо запитує. 

Мовчу. Слів багато, але знову ж таки, вони лише слова. 

— Мені теж складно, — врешті промовляю. — Я знаю, що по ідеї маю бути вдячною за те, що ти робиш, але… Я не бажала цього всього. Хотіла просто жити й не бути від когось залежною. І хочу. Тому й наполягла, щоб ти пообіцяв, що відпустиш після усього. Твої методи лякають, відверто зізнаюся. Вони не вкладаються у голові. Тому на все реагую ось так, йду наперекір. А після почутого сьогодні у мене взагалі склалося враження, що батько ніколи не розбереться, якщо ти не допоможеш фінансово.

Змій обертається. 

— І до чого ти прийшла з цими висновками? 

Видихаю. Ну от, знову. Замість того, щоб сказати, що розуміє, він запитує, що зрозуміла я. 

— Що мені потрібно поводитися нормально. Не як дитина, — голос дещо ламається. Насправді лише кажучи ці слова я усвідомлюю їх повною мірою. — Бути відповідною тобі, а не викликати ескорт у квартиру чи тікати з…Даміром. В такому випадку ти ж допоможеш татові заплатити? Чи…, чи ні?

Минула відповідь Макса спливає у пам'яті. Тоді, коли пропонувала йому заплатити борг, він відмовився. Сказав, що таким чином я у його владі. А я й досі не розумію, навіщо чоловіку така норовлива дружина, хіба що він мазохіст. Бо й сама не вірю, що зможу поводитися, на його думку нормально. 

— Якщо ти виправиш власну поведінку — допоможу.