Глава 18

Змія знаходжу у вітальні. Він сидить на дивані, на столику парує кава, а на його ногах ноутбук, в якому чоловік активно щось друкує. Прокашлююся, намагаючись привернути увагу і ледве втримуюся, щоб не вибухнути, бо тоді увесь страх та відчай виллються на Макса. А у цих емоціях він вже точно не винний. Не він штовхав батька програти усе і бути тепер винним. 

— Я уважно слухаю, — не підіймаючи очей, каже. 

Присідаю неподалік, запитую:

— Ти знав, вірно, що тато програв у карти Нестеренку?

— Звісно, він розповів мені. 

— Тому ти простягнув руку допомоги? У тебе є власні рахунки з ними? Чи ти дійсно віддаєш борг татові, бо він теж простягнув колись руку допомоги тобі?

Тільки тепер Макс відриває погляд від ноутбука та дивиться на мене. Спокійний та впевнений у собі. Я знаю, бачить на моєму обличчі відчай, але ніяк не реагує на це. 

— Ні те, ні інше тебе не стосується. 

Звужую погляд. Не стосується, так значить? 

— Гаразд, — удаю, що зараз все у мені не бунтує. — Чому не розповів правди? 

Погляд чоловіка стає м'якшим, він жаліє мене.

— Це ваша сім'я, я не її частина. 

— Але я заслуговувала на те, щоб знати! 

— Заслуговувала, — киває. — Твої батьки мали розказати, не я. Не люблю тріпати про все на світі. 

— І де ж ти взявся, такий весь правильний та добрий! — все-таки вибухаю. Подумки наказую собі зупинитися, але це складно — тримати під контролем почуття. 

— Я завжди був, Вел. 

Не відповідаю. Мене рве на шматки, і ще більше злить, що вдіяти нічого не можу. Побувати у лапах того клятого сімейства точно не бажаю. Але через все це тепер виходить, що я реально не маю ніякого вибору. І не мала! Доведеться вийти за Змія! Не факт, що шлюб дійсно буде тимчасовим! Хто знає, чи тато зможе усе виправити? А тоді на мене чекає нещасливе життя, якого не бажала! Супер перспектива! 

— Ти просив відповіді, — холодно кидаю. — Я вирішила.

— І що ти обрала? — зацікавлено дивиться.Таке враження, що йому насправді абсолютно начхати, що оберу, адже він вже сам все вирішив. 

— На край світу я не хочу, — кидаю та повертаюся у спальню.

Потрібно провітрити голову. Збираюся сама, беру Бель і нічого не кажучи йду з квартири. Під під'їздом помічаю, що слідом йдуть охоронці, але сьогодні я вдячна їм за те, що слідують тінню. Так почуваюся захищеною. 

Блукаю дворами, поки Бель весело порпається у траві. Беру каву у кав'ярні й викидаю з голови усі думки. Складно змусити себе не повертатися до почутого, але мені це потрібно, інакше голова закипить. 

Плачу. З варіантів як випустити емоції, обираю цей. Плачу, бо тато мав розуміти, що програш призведе до чогось поганого, тим паче таким, як Нестеренки. Хіба він не знав, на що грає? Як можна поставити усе? Азарт бентежить, змушує кипіти кров, проте варто знати, коли вчасно зупинитися. 

Ми з татом схожі характерами, тільки азартні ігри мене ніколи не цікавили. Не бачу нічого привабливого покладатися на удачу тоді, коли карти тасуєш не ти, і не можеш підіграти собі. 

Гуляючи дворами Львова стає трішки легше. Краса міста причаровує. Весняні аромати, які розносить вітер, торкаються носа й дарують крихітну краплю надії, що все якось налагодиться. Та мозок одразу суперечить, підкидає думки, що моє майбутнє дуже і дуже нещасне. Сумніваюся, що тато віддасть борг Нестеренкам, тим паче якщо пригадати, що частину грошей я викрала та витратила. Але звідки мала знати, що це Змій дав татові в оплату боргу? Судячи з усього більше давати не збирається. Мабуть, річ не у сумі, вона швидше за все навіть не дуже велика для Макса, а справа принципу. Він частину дав, решту мав знайти батько, але я через незнання правди, усе зіпсувала. Тож, все, що на мене чекає — шлюб з людиною, яка не вірить у кохання, заради власної ж безпеки. І якщо все буде тягнутися, а я доведу чоловіка до нервового зриву, то не бачити мені свободи. 

Поблукавши ще трішки дзвоню подругам. Не розповідаю, що батько програв усе, тому вибір у мене доволі простий — погоджуватися та брати себе у руки. Навпаки, малюю історію, що я сама вже бажаю цього шлюбу, бо Змій виявився доволі прекрасним чоловіком. Не скажу, що дуже й кривлю душею, адже ділюся з ними нашим побаченням, танцем на площі й подарунком вигляді Бель. Тільки попри все це, і навіть усвідомлення, що Макс чимось таки вабить — свободи я жадаю більше. Він обіцяв її, знаючи, що вона недосяжна. Мабуть, саме тому й присягнувся, що наш шлюб тимчасовий, бо знав усе. Насміхався у ту мить дивлячись у мої очі повні сподівань? Отримував задоволення точно знаючи, що я на гачку, бо вибору немає? 

Хоча… виходу немає тільки з могили. А я все ще можу втекти. Врешті-решт, погодилася залишитися лише тому, що мама сказала про небезпеку. Тепер вона вкотре її підтвердила, розповівши правду.  Якщо втечу, то маю завжди бути напоготові й знати, що Нестеренко у будь-яку мить прийде по мою душу жадаючи відплати боргу. Не впевнена, враховуючи напад Даміра, що готова до чогось подібного….