Глава 17

Він тримає руками, а я слів не маю. Можна збрехати, сказати, що обрала. Та правда в тому, що я навіть не думала про це. Всі думки займав Дамір або Бель. Все. 

Підіймаю очі й дивлюся на нього. Макс серйозний. Здається, що дійсно відправить на край світу після весілля, якщо не скажу, що обрала бути спокійнішою. А я не хочу. Самотність не те, що вабить. Я люблю життя, люблю спілкування, люблю, коли все навколо вирує. 

Ковдра падає з плечей, теплий вітер пробігається по спині й викликає тремтіння.

— Ну? — кривувато усміхається. 

— Не обрала, — хрипло відповідаю. Бішусь через власну чесність. Мабуть, саме неспроможність брехати — найбільший недолік. Я пробувала, виходило жахливо. 

— У тебе лише два варіанти, це складно? — його пальці стискають зап'ястя, не боляче, але відчутно. Не задля залякування, принаймні, якщо в очі не дивитися, а продемонструвати важливість. 

— Я не кажу, що мало варіантів. Я кажу, що не думала про твої слова.

— У тебе були важливіші справи? — уїдливо.

Серце пришвидшується. Галопом несеться крізь терни й відчувається ударами у горлі.

— Так, переживати через напад одного придурка! 

Змій не змінюється в обличчі.  Сухо і спокійно каже:

— Ти сама винна. 

“Знаю” — хочеться кричати. Проте мені б хотілося від нього розуміння чи…щоб пожалів? Я ж не шукала проблем, коли йшла з Даміром на каву! Звідки могла подумати, що чемний хлопець не повірить, хто мій наречений і вирішить, що має право розпускати руки? 

Не знаю, що він читає на моєму обличчі, та міцно стиснуті губи розслабляються. Відпускає, підіймає ковдру. Знову накидає на плечі.

— До вечора, Вел. 

Прикушую губи й киваю. Виходжу з тераси, не бажаючи відчувати на собі докірливий погляд. Повернувшись у спальню дзвоню мамі. Вона одразу відповідає і весело запитує чи обрала вже сукню.

— Мам, — хитаю головою та чухаю за вушком Бель. Мале диво вже лежить на мені й дивиться віддано в очі. — Ти можеш розказати, чому довелося рятувати мене шлюбом з Максом? 

— Я ж розповідала, що у нас деякі фінансові труднощі.

Хитаю головою.

— Я вже казала, що це не відповідь. Хочу знати правду. 

Мама зітхає. 

— Доню, не впевнена…

— Будь ласка, — відчайдушно промовляю. — Я повинна розуміти ситуацію. Мені потрібно знати, що робити далі. 

— А що далі? — дивується мама. — Весілля, хіба ні? Ти будеш захищена шлюбом з цим чоловіком, а ми намагатимемося розв'язати проблеми, знаючи, що ти у безпеці. 

Важко зітхаю. Мама удає дурепу, я ж бачу. Уникає розповідати правду і це неймовірно злить. Впевнена, що Захар все знає. 

— Ти чуєш мене? — фиркаю. — Чи тільки себе? Скажи мені причину всієї каші, яку заварили ви! І все! Я заслуговую на правду! 

Мама замовкає. Здається, що телефон десь поклала, а сама пішла. Та тихе дихання видає жінку з головою. 

— Батько вліз у борги. — тихо і сумно каже. 

— У борги? Які? Кому? — засипаю питаннями.

— Він був у чоловічому клубі. Ти ж знаєш нашого тата, він іноді не може відмовитися від азартних ігор…

Варто їй сказати ці слова, а у мене у вухах дзвенить. О так, я знаю. Знаю, що тато любить покер. Тільки проблема у тому, що у чоловічому клубі грають на великі гроші. Вже не раз він програвав, але завжди це були можливі дня нас суми. Скільки ми просили його не вестися на підбурювання інших чоловіків? Так ні, тато завжди хотів відігратися. У висновку програвав ще більше! Захар не раз сварився з ним через це, мама плакала, а я…розуміла, що він банально не має сили волі, щоб зупинитися, взяти себе у руки й спрешу думати, потім діяти. У цьому ми дуже схожі. 

— Далі, — хрипло прошу. 

— Він програв все, Вел, — мама плаче, я чую, як схлипує, ледве стримуючи себе, щоб не заридати. — Нестеренкам. 

— Боже… — слів немає. І емоцій. В душі миттєво стає порожньо, наче хтось спустошив. — Як? 

— Звідки мені знати, як? — голос мами звучить глухо. — Якби не Максим Змій, то ми б не вберегли  тебе. Тому було прийнято рішення мовчати й просто поставити тебе перед фактом. Ми ж знаємо, яка ти у нас, люба. 

— Мам… Просто… Я не знаю, що казати. Як можна програти все? Ми не найбагатші, я знаю, але ж у нас достатньо було коштів покривати татові рідкі програші, вистачало ще на розвиток, навчання і все решта. 

— От так, сонце. Він не міг зупинитися. 

— Йому лікуватися потрібно! Це залежність! Наступного разу програє тебе?! 

— Не кажи такого.

— Чому? Мене ж фактично програв! Тому Нестеренко захотів, вірно? Може батько Георгія взяв би грошима, але судячи з усього, нам не вистачило фінансової можливості, щоб заплатити. Тож ця сімейка вирішила по-своєму! 

— Велісіє…

— Мам, це фантастичний ідіотизм! Хто грає на все?  — з кожним словом я все більше закипаю. — Яка розумна людина буде грати у покер, коли ставки настільки великі?

— Немає сенсу кричати, доню. Є проблема, її потрібно розв'язати! Я знаю, що ти почуваєшся жахливо, бо так чи інакше, ми наче розплачуємося тобою, але у нас просто немає вибору. Цей варіант кращий для тебе, ніж опинитися у руках Нестеренка. Сама знаєш…

— Ви мали розповісти одразу! — докоряю.

— Мали, але не хотіли псувати усе поганими новинами. Батько думав, що поставити тебе перед фактом буде простіше. 

— Він гадав, що я спокійно сприйму його слова про шлюб? — хмикаю гірко. — Він що, погано мене знає? 

— Я так і казала, але Захар впевнив, що краще тобі дійсно не знати. Пробач нам, донечко. Ми… Ми стараємося все виправити. Змій дуже допомагає. 

— Ох, трясця! — мене вже струшує від емоцій. — Тепер ми будемо винні Змію! Вже винні! А я… 

Стрес через почуті новини настільки сильний, що всидіти на місці не можу. Злюся. По-перше, Макс усе знав, впевнена. По-друге, батьки вирішили зіграти у дурників і чомусь подумали, що їх донька покірна овечка. По-третє, Захар знав і не сказав!