Глава 16

Кілька днів проходять спокійно. Облаштовую побут Бель у квартирі, везу її до ветеринара, який робить щеплення, дає ветпаспорт й каже, коли зробити наступні. Потім шукаю сукні та костюми на весілля. Спершу онлайн, щоб дарма не їздити по місту. Інтернет та цуценя відволікають від нападу Даміра, який тривожить, скільки не намагаюся забути. Дзвінок подругами підтвердив, що такої поведінки від нього дівчата точно не очікували, та і не знали, що той поїде у Львів. Перепрошували, адже не хотіли, щоб опинилася у такій ситуації. Катерина теж старається зробити усе, щоб я менше була на самоті, і за це жінці неймовірно вдячна. Вона чудова, Максу пощастило мати поряд таку людину. І нехай вони не родина, але завдяки їй вдома якось світліше. 

Під час наших розмов, поки ми разом граємося з Бель, або я чіпляюся, що хочу щось приготувати, намагаюся дізнатися щось про родину Макса. Тільки жінка каже, що він сам розкаже, якщо захоче. Бісить, адже інтернет  теж вперто мовчить. Єдине що там написано — багатий, молодий нафтовий бізнесмен, у гарних відносинах з шейхами, одинак, найбажаніший наречений, і все. Ні слова про його минуле, батьків чи хоч коханку. 

Ще через кілька днів, знайшовши сукню, яка мені сподобалася, їду у магазин. Катерину прошу поїхати зі мною, щоб не було так нудно. Чомусь обирання весільного вбрання не турбує. Насправді мені байдуже яку сукню одягнути, адже це весілля — фарс. 

У салоні нас зустрічають привітні жіночки. Спершу міряю сукні, які дивилася у каталозі, та жодна з них не сидить так, як хочу. Навіть попри внутрішні вмовляння взяти будь-яку, все одно не можу дозволити собі виглядати аби як. Катерина теж критикує практично усе. 

Через кілька годин марно витраченого часу дзвоню мамі по відеозв'язку й показую усі сукні. Вона витирає сльози у кутиках очей, каже, що дуже скучила за мною і ненавидить обставини, через які ми зараз у різних містах. Поки демонструю їй сукні сама починаю хлюпати носом, але швидко беру себе у руки. Ще не вистачало разом ревіти посеред весільного салону. 

Мама вказує на кілька суконь які ще не міряла. Подякувавши їй, прощаюся, і вирішую, що поміряю їх. Одна з них подобається, та не настільки, щоб відчувати захват. Корсет, купа фатину, все ніжне і легке, але не те. Я б сказала, що сукня дуже мила, а я… я не така. 

Додому повертаємося з порожніми руками, втомлені, з бажанням лежати й нічого не робити. Катерина відправляється у свою квартиру, як виявляється, вона живе по сусідству, я залишаюся сама. Бель — єдина розвага. 

Перед сном дзвонить брат. Розпитує як початок подружнього життя, відверто дратує і викликає бажання добряче тріпонути ним, або відправити до охорони Змія, щоб зробили те саме, що і певно з Даміром. Його слухняність і знущання злять. Він навмисно пригнічує ситуацію з весіллям, радіючи, що я змушена стати дружиною Змію. Розповідає, що він коханок міняє постійно, а іноді й коханців. Що його зв'язки з шейхами дуже небезпечні, він може взагалі поділитися мною з іншими чоловіками. Не вірю жодному слову, та Захару все одно вдається розгнівати мене й поселити у душі краплю сумнівів. 

Вранці, наступного дня, прокинувшись йду на кухню по каву. Несподівано зустрічаюся поглядом з Максом. Не знала, що повернувся. Чоловік якраз заварює собі каву, одягнений у чорний костюм та білу сорочку. Погляд не виказує нічого, лише на обличчі видно сліди втоми. 

— З поверненням, — промовляю нерішуче.

— З поверненням? — легка усмішка торкається чоловічих губ. Щоправда, приємною її не назвеш. 

— А як інакше? 

— Моя вірна і чемна наречена, — хмикає. — Каву будеш? — запитує легко. 

— Не сердишся більше? — вирішую не відтягувати надовго розмову. 

— Кава, Вел. Ти будеш? — наголошує. Здається, якраз він не готовий зараз розмовляти. Ну гаразд, зіграємо у замовчування. 

— Буду. Три ложки цукру, будь ласка.

Макс сміється. 

— Будь ласка, — промовляє. 

— Що? 

— Нічого, — кидає короткий погляд у мій бік і готує каву.

Запашний аромат розноситься повітрям. Спостерігаю за ним. Чіткі, вивірені рухи, наче Змій народився баристою. Дві чашки готуються швидко, вже за мить одна з них у моїх руках. 

Чоловік кличе на терасу й бере з собою ковдру з дивана, у вітальні. Коли виходимо одразу накидає її на мої плечі. Мабуть, його збентежила моя піжама у вигляді топу та шортиків. 

— Де ти був? — якщо не збирається говорити про мою витівку, то нехай розповість про роботу, чи чим він там займався ці дні. 

Максу відповісти не судилося, до нас вибігає Бель, намагається обгавкати нареченого й кумедно плигає йому на штани.

— Ти знала, що цуценята мають характер господарки? — спокійно запитує. 

— Натякаєш, що я схожа на Бель? 

— Я кажу прямо.

Вигинаю запитально брови, спостерігаю за Бель, від якої так просто не спекатися. Макс ставить чашку на поручень, підіймає малечу та притуляє до себе. Вона пригинає білосніжні вушка, тикається носиком у його долоню й облизує все, до чого може дотягнутися. Кілька хвилин, і цуценя дивиться на чоловіка так, наче він найкраще, що могло трапитися у її житті. 

— Навіть не сподівайся, що дивитимусь на тебе ось так, — відрізаю. 

Хмикає, чухає собаку за вушком. Короткий погляд на мене. В очах з'являється краплинка тепла. Це схоже на сонце, котре визирає у похмурний день, аби доторкнутися до землі промінцями. 

— Я не сподіваюся, — ставить Бель на підлогу і вона кумедно підплигуючи повертається у вітальню. — Я знаю.

Ледве не давлюся кавою. Нічого собі заявочки. Я все розумію, але не він нещодавно обіцяв, що шлюб розпадеться, як тільки все встане на місце? Яке знаю? 

— Нахабство — заявляти ось так про щось, коли не знаєш, що в іншої людини на думці. 

Змій ліниво потягує каву спершись на поручні й дивиться у далечінь. 

— Твої думки видно, як на долоні. 

— І саме тому і не очікував, що тікатиму, не думав, що жбурну пляшкою…