Глава 15.1

Не вигадавши нічого кращого, вивертаюся, тисну на сигналку й слухаю пронизливий звук гудіння. На моє щастя з авто позаду виплигує кілька чоловіків і за секунду відкриваються дверцята машини Даміра. Його відривають від мене, Бель вже на руках в одного з рятівників, а третій допомагає вийти мені. Такої швидкості не очікувала. Та і не була впевнена, що охорона десь поряд. Просто…пригадалося, що жодного разу, коли гуляла до костелу, не випустили з поля зору. Діяла зі сподіваннями, що і цього разу слідкували. 

— Ви цілі? — запитує один з охоронців.

— Так, — проковтую клубок у горлянці.  — Тільки злякатися і встигла.

— Добре.

Бель вручають мені, я прошу дістати з багажника усі її приладдя, поки третій тримає Даміра на капоті у формі букви Г. Все це мовчки та методично, аж подих перехоплює. Лише вечірній вітер шепоче на вухо, що сама винна…

— Що ви з ним зробите? — тихо запитую, аби Дамір не почув. 

Охоронець, той, що нижчого зросту, усміхається. 

— Ця інформація не для прекрасної частини людства. 

Вирішую далі не розпитувати. Судячи з того, як тримають хлопця, його скривленого від болю обличчя — приємно не буде. 

— Дякую, — щиро і голосно кажу. 

— Це наша робота, — підморгує третій, він якраз смикає Даміра на себе.  — А ви наступного разу будьте обачною. 

Киваю. Під супроводом охоронця, який несе все, що купила Бель, йду додому. Там зустрічає Катерина. Погляд у жінки стурбований. Але це швидше через мій вираз обличчя, а не те, що прийшла не сама. Чоловік прощається, я ж йду у спальну. Катя за мною.

— Що сталося? 

— Все добре, — кидаю. Виходить дещо різко, та я не хочу ділитися нападом Даміра. 

— Я ж бачу, що ні, — докоряє, забирає Бель з рук. — Тобі ванну потрібно прийняти. 

Зітхаю. Сівши на диван знімаю взуття та куртку. Жінка прискіпливо оглядає нас з цуценям. Вкотре думаю, що вона гірше за маму. 

— У ванну потрібно, — погоджуюся. Хочу, щоб на мені й сліду від дотиків Даміра не залишилося. 

— Розповідай. Я пану Максиму не розкажу 

Вона дивиться з очікуванням, а я наважитися не можу. Раптом обман? Сьогодні вже обдурили. Хоча… Яка в біса різниця, якщо охорона в будь-якому випадку зробить це за неї? 

Коротко розказую про свої пригоди та невідомого мецената, який поділився грошима. Катерина ж підтверджує думки, що це Макс. Після цього відправляюся у душ. 

Після гарячої ванни, в якій проводжу годину, у спальні на мене чекає смачна вечеря, Бель під ковдрою, та гарна піжама на ліжку. Катерини немає. 

— Дякую, — кажу у повітря. Знаю, що вона не чує мене, але ця опіка зараз дуже необхідна. 

З'їдаю усе, що вона принесла й лягаю під ковдру. Бель вмощується поруч, притулившись спиною та солодко сопить. Мене чомусь починає трусити. Тільки зараз приходить усвідомлення, що могло статися, якби не охорона нареченого, котра точно знала, що я буду тікати від них. Як далеко зайшов би Дамір? Чи змогла б дати йому опір? Виходячи з цієї ситуації, мама казала правду — зі Змієм я у безпеці. І хоч сама небезпека прийшла не звідти, звідки очікуєш, та я не можу брехати самій собі. Немає сенсу вперто вірити, що сама б впоралася з хлопцем. Я точно знаю, що не змогла б…

Тіло струшує. Паніка не йде, хоч я під теплою ковдрою, захищена стінами квартири, а сам Дамір швидше за все явно заплатив за те, що торкнувся…

Дістаю телефон і знаходжу номер Макса. Знаю, пізно. Знаю, винна сама. Мені ж казали… Але сльозам байдуже, вони благають подзвонити хоч комусь, щоб не бути самій. 

Дзвоню до Макса. До мами чи батька сенсу немає, а з подругами доведеться поговорити. Розумію, що вони швидше за все не мали на меті чогось поганого, та для мене це ледве не скінчилося погано.

Гудки йдуть, але Змій не відповідає. Дзвоню ще раз. Наполегливість одна з моїх якостей, які іноді допомагають і шкодять одночасно. Цього разу чоловік бере слухавку. Сухим голосом відповідає, немов я дістала його. 

— Що, Вел? 

Прикушую губи. Сльози течуть ще рясніше. 

— Я… Привіт. 

— Привіт, — не змінюючи тону відрізає. 

— Слухай, я хотіла попросити пробачення. Ти казав забути минуле, і я… Я не знаю чи знав щось, та частково мав рацію. Просто… Знаєш, мене ніхто не розуміє. Ніхто не може допетрати навіщо свобода, якщо можна гарно жити за замком. Всі хочуть позбутися проблем, а я навпаки — шукаю їх. І це дурість, я знаю, тільки вдіяти з собою нічого не можу. 

— Я повинен радіти, що до тебе щось дійшло? — все так же холодно звучить голос.

Зітхаю. Заслужила. 

— Ні. Тобто… Так? Я не знаю. 

Тепер і Змій видихає у слухавку. 

— Коли ми зустрілися у Лондоні, Вел, — раптом починає, — ти сподобалася мені. І твоя втеча теж. Мені подобається, що ти маєш свою думку і не піддаєшся впливу. Це плюс. Тільки інший бік твоєї впертості приносить проблеми, злить та викликає нерозуміння. Ти маєш стати дружиною, а я не впевнений, що можу показати тебе світу. Є сумніви, раптом поводитимеш себе невідповідно ситуації. В Дубаях, які ти хотіла у подарунок, жіноча поведінка інша, а мені іноді потрібно там бувати, зустрічатися з шейхами, принцем. Усвідомлюєш серйозність? Я кажу це зараз лише тому, що ти перепросила. Востаннє. Ти, або поводишся, як належить, поки триває наш тимчасовий шлюб. Або я замикаю тебе на краю світу, у безпеці, під охороною. Обидва влаштовують мене. Обери, що ближче тобі. Добраніч, Вел. 

Змій кладе слухавку залишаючи у ще гіршому стані, ніж до розмови. Обіймаю Бель та заплющую очі. 

Мабуть, він правий. В багатьох речах я ще дитина, адже варто було почути його пропозицію, і все збунтувало всередині.