Глава 15

Поки Дамір їде вперед я роздумую над своїм вчинком та реакцією Макса. Якщо дивитися на все зі сторони, то я виглядаю доволі дивно, адже маючи нареченого сіла в машину до хлопця, який мав стати парою, якби все склалося. Проте дивлячись на все це моїми очима, то виходить ситуація мати інший вигляд. Я не обіцяла нічого Змію, і те, що залишилася, заслуга мами. Батьки вирішили за мене, як завжди, тільки цього разу пожинає плоди Макс, а не вони.  А я… Так, втекла від охорони. Знову. Але ж на меті не маю нічого поганого. Просто, щоб позлити йіц показати, що не збираюся ходити за ним, як Бель бігла сьогодні за мною. Я не його власність. Він сам погодився віддати борг татові, хіба у цьому є моя провина?

Вважаю, що можна було взагалі залишитися у Лондоні й жити там спокійно не боячись, що хтось на кшталт Нестеренка захоче мене у ролі ляльки. Ніхто ж і не знав, що я там. Ну, фактично ніхто. Змій не рахується.

— Отже, маєш нареченого? — несміливо запитує Дамір.

— Маю, — кривлюся. 

— І тільки що ти втекла від його охорони. Хто він? 

— Максим Змій.

Хлопець знову блідне. Це навіть кумедно виглядає. 

— Як же ти захапала такого чоловіка? — недовірливо питає й скоса поглядає на Бель.

— Сам мене знайшов, — легко відрізаю. — Куди ми? 

— Прогуляємося центром. 

— Мені потрібно у зоомагазин. І гроші.

Дамір явно не очікував подібного.

— Ти наречена нафтового магната, у тебе немає грошей? — скептично промовляє. 

— Ні, — стенаю плечима. А як ще поводитися? Нехай вважає дурепою. — Я все віддам пізніше, залишиш номер карти. Бель потрібен повідець, і… не знаю, щось ще. 

На телефон приходить повідомлення. З насолодою помічаю, що це банк сповіщає, що у мене на рахунку замість нуля тепер тридцять тисяч гривень.

— Все, гроші не потрібні, — усміхаюся весело. — Вже є.

Дамір видихає, намагається зробити це непомітно, та я помічаю, що хлопець явно не волів бажанням ділитися. Щоправда, таємницею залишається хто ж мій благодійник. Макс?

Машина зупиняється під першим зустрічним зоомагазином. Дамір відкриває мені дверцята. Виходжу з авто притискаючи Бель до себе і впевнено крокую вперед. Час за покупками спливає швидко. Обираю повідець, тарілочки, лежанку, купу смаколиків, щітку, шампунь, бальзам для волосся. Дамір у цей період ходить за мною хвостиком і важко зітхає. Дратувати починає. Я не просила кликати мене на зустріч, то якого біса тепер дихати у потилицю і закатувати очі, мовляв, знову ці дівчата ніяк не відірвуться від прилавків у магазині?

Розплатившись за обновки для Бель ми прогулюємося містом. Дамір розповідає про навчання в університеті, завзято ділиться приколами які сталися на вечірках. Інеса та Аліна теж там були. Трішки заздрю. Поки я була у Лондоні, а потім тут, мої однолітки займалися тим, чим хотіла б і я — жили. 

— Може кави? — пропонує. 

— Давай, — не відмовляюся. 

Решта дня збігає непомітно. Здебільшого говорить Дамір, я ж левову частку уваги звертаю на Бель. Якось…не цікаво з ним. Раніше подобався, а тепер хлопець здається простим і звичайним. Ніякої таємниці чи загадковості в очах. Та і розповіді не цікаві. Можливо причина у тому, що весь час думаю про слова Макса? Точніше, про відсутність реакції на мою витівку. Гадала, що буде психувати, чи хоча б почне знову казати про обмеження і мою норовливість. А він взяв і звів нанівець старання по його дратуванню. Я очікувала, що таким чином Змій зрозуміє, що жорсткі обмеження не ведуть до хорошого і точно не стануть стимулом бути слухняною вівцею. Але здається, щось пішло не так…

— Ти слухаєш? — Дамір підсідає ближче й підсуває до мене тістечко у формі серця. 

— Так, — широко усміхаюся. 

— Яке твоє рішення? 

От тут вже розгублююся. Рішення?

— Ти про що? 

— На вихідних вечірка буде у мого друга. Заїду по тебе, разом підемо.

Вигинаю брови, хмикаю.

— Мій наречений тебе не бентежить? 

Дамір всміхається, обіймає за плечі.

— Якщо ти тут, зі мною, то повинен? 

Змовчую. Немає сенсу щось пояснювати, та і не хочеться. 

— Відвези мене додому, — прошу. — Втомилася. 

— А як же моя відповідь? 

Хитаю головою і повільно встаю. Притримую цуценя й відходжу на кілька кроків. 

— Отримаєш її, коли будемо під будинком. 

Дамір задоволено киває. До машини повертаємося разом. Хлопець пробує зайвий раз торкнутися чи обійняти, але намагаюся уникати дотиків. Не хочу. Не подобається, коли лізуть в особистий простір настільки. 

В машині він знову щось розповідає, але я ігнорую. Лише удаю, що слухаю. Бель на ногах, скрутилася клубочком й мило сопить. В думках одне — швидше б додому. Хочу тиші та спокою. А ще, нарешті створити цуценяті її власне місце. 

Автомобіль зупиняється там же, де я сідала у нього вранці. Позаду паркується ще одна машина, її  фари б'ють нам в обличчя через дзеркало. 

— Придурок, — буркає Дамір. — Ксенони свої б вимкнув. Отже, відповідь? 

Дивиться в очі, ще й так, наче поцілувати планує. Облизую губи та усміхаюся.

— Дякую за день, було цікаво, — брешу, але ж не скажу. що він нудний. — Але від твоєї пропозиції відмовлюся. Навряд мій наречений зрозуміє наше спілкування. 

— Як друзі, Вел, — одразу ж каже.

— Навіть так, — продовжую усміхатися. Щелепа болить. 

Раптом хлопець кладе руку на мою оголену ногу. Коротка сукня задерлася через Бель, тож я доволі еротично свічу колінами. 

— Хм, — хмурюся. 

Шкода, зреагувати не встигаю. Дамір суне на мене, ставить іншу руку на потилицю та притягує для поцілунку. Гарячі губи торкаються моїх, закритих, язиком намагається спровокувати відповісти. 

Штовхаю у груди та витираю рот рукою, коли Дамір відсторонюється.

— Я щось не так зрозумів? 

Фиркаю..

— Не пам'ятаю, щоб давала згоду на поцілунки!

Хлопець закочує роздратовано очі.