Глава 14.1

Йду з малечею на диван. Цуценятко дивиться в очі так віддано, наче визнає, що ми тепер пов'язані одне з одним. 

— Бель?Шанель?Тесс, Бекі? Зефірка? — Катерина не вгамовується. Сідає поряд та лагідно гладить цуценя по спинці. 

— Непогано. Ну, ти хто? Зефірка?Воля? Мія?Джина?Бель? Шані?Фрідом? Чи Бекі? А може Тесс? 

Манюнька відкриває ротика й мало потягується. 

— Поки думаєш над ім'ям рекомендую подивитися, де тут зоомагазини та придбати дитинці корм. А ще, знайди ветеринара. 

Хмурюся.

— Шановний пан наречений про це не подбав? 

Катерина м'яко усміхається.

— Ні. Вирішив, що ти захочеш сама все купити та розв'язати питання, котрі стосуються цуценяти.

Киваю сама собі. Що ж, крім сукні та костюму Змій знайшов мені заняття. Один бал на його користь. 

— Ну гаразд. 

Ставлю свою дівчинку на підлогу й повертаюся у спальню. Диво біжить за мною перебираючи лапками. Сміюся й завмираю перед шафою. Обираю, що одягнути. 

— Ну що, Бель, підемо за покупками нам обом? Тільки питання за що доволі актуальне, — бурмочу під ніс не одразу зрозумівши що ім'я обралося само собою. Бель звучить класно для цуценятка. Вона схожа на цю героїню казок, хіба кольором шерсті відрізняється.  

Дзвінок телефону вириває з роздумів. З подивом читаю ім'я того, хто дзвонить. Це мій хлопець, який так і не встиг ним стати. 

— Привіт, — лунає у слухавці, не встигаю навіть сказати щось.

— Привіт, — повільно, трішки розгублено промовляю. 

— Це Дамір. 

— Я знаю.

Чую, як хлопець всміхається, наче його тішить, що підписаний у мене в телефоні. Рано радується, я просто не встигла видалити номер. 

— Дівчата казали, ти у Львові?

— Які дівчата? — про всяк випадок питаю, хоча знаю, що це Інеса не вміє тримати язика за зубами. 

— Аліна й Інеса, — не дуже й дивує, хоча від першої не очікувала. Зазвичай вона не тріпає язиком всім підряд. 

— Гм…І що? 

— Ти так зникла несподівано. Так сталося, що я теж у Львові на кілька днів. Не хочеш зустрітися?

Прикушую губи й дивлюся на Бель.

— Ти на машині?

— Звичайно. 

— Тоді забереш мене, кину адресу. — не хочу казати, що сама її не знаю. 

— Чудово, — радісно заявляє Дамір. 

Кладу слухавку без прощань. Сідаю на ліжко й не можу зрозуміти, що відчуваю. Коли втекла у Лондон, то втрата Даміра не стала трагедією. У нас тільки-тільки почалося щось, що й стосунками не назвати. Він подобався, безсумнівно. Але тоді усе було просто. Зараз же все інакше. Прийнявши рішення зазвичай я не відступаю, і якщо вирішила поки бути зі Змієм, то перегравати не збираюся. Та щось смикає у душі, просить зустрітися з ним. 

Пишу смс Даміру з адресою, коли сама визначаю її з допомогою онлайн мапи та одягаюся. Джинси й кроп-топ лишаю на потім, обираю натомість легку, вільну сукню червоного кольору, котра прикриває лише сідниці. На ноги високі чоботи, зверху коротку косуху, а світле волосся зав'язую у хвіст. Бель беру на руки й виходжу з кімнати. Катерина, гірше за маму, чесне слово, проводжає підозрілим поглядом.

— Охорона відвезе тебе куди скажеш, — лунає у спину.

— Я сама, — усміхаюся, щоб не здатися підозрілою.

Жінка хитає головою.

— Він би так не залишив тебе. Сама не вийде, Велісіє. 

— Але я хочу сама.

— Скажи охороні, — веде плечима й для чогось хрестить мене. 

Не прощаюся, виходжу у коридор. До мого задоволення ніяка охорона там на мене не чекає. Зате, коли спускаюся й виходжу з під'їзду, одразу помічаю тих самих чоловіків від яких не так давно тікала. Важко зітхаю й вирішую розібратися. 

— Привіт, — йду до них сама. — Класна малеча, правда? — весело заявляю демонструючи їм Бель.  — Макс казав охороняти мене, знаю, та тікати не збираюся, — впевнено кажу. — Хочу прогулятися тут, по району. Сама. То я піду, ок?

Не чекаю відповіді охоронців. Розвертаюся й швидко відходжу. Якраз під'їжджає Дамір і виходить з машини, помітивши мене. Високий, темноволосий, зі східним рисами та засмаглою шкірою. Махає рукою й тепло дивиться карими очима. 

Поряд з його авто різко обертаюся, і не дарма. Чоловіки йдуть слідом і явно збираються не дати мені сісти до Даміра. 

— Давай швидко, — кидаю йому й сідаю спереду. 

В якомусь сенсі ця удавана втеча, бо далі центра міста я не збираюся, викликає драйв. Адреналін зашкалює. А як уявлю, що подзвонять Максу і розкажуть про вредну Вел, хочеться побачити його обличчя. Нехай я не ідеал, винна, що його трішки відгамселили, та все було б простіше, якби давав більше особистого простору і ділився тим, що знає. 

— Це  хто? — Дамір тисне на газ та зривається з місця.

Широко усміхаюся.

— Охоронці мого нареченого.

Варто бачити обличчя хлопця. На засмаглій шкірі дуже добре видно, як він блідне. 

Не встигаємо проїхати й кілометра, а мій телефон вже розривається мелодією. Підіймаю слухавку. Варто почути його голос і все, серце робить кульбіти. Доводиться закрити його у клітці, щоб не псувало насолоду від дратування нареченого, страшного і небезпечного Змія. 

— Ти любиш грати на нервах? — спокійний голос Макса проникає медом під шкіру. 

— Сам казав, що любиш норовливих. — намагаюся відповідати так само спокійно. 

— Мабуть, Велісія забула, що я ненавиджу, коли мої слова ставлять під сумнів.

— Не пам'ятаю, щоб обіцяла тобі сидіти вдома. Ти сам подарував Бель, до речі, дякую. А тут мені друг подзвонив. Я казала, що не збираюся забувати своє минуле…

— Гаразд, — тільки й відрізає.

— Гаразд? — недовірливо питаю. 

— Саме так і сказав. — відрізає та тисне відбій. 

Ого! Подібного точно не очікувала.