Глава 14

Якби можна було побачити іскри у повітрі, впевнена, вони б зараз вибухали цілими феєрверками. Між нашими тілами така напруга, що дихати складно, і не через те, що Макс притискає до ковдри під спиною та спіймав у пастку.  Причина у рисах його обличчя, у міцно стиснутій щелепі, у серйозності слів. Зараз вірю, що дійсно дасть змогу жити звичним життям, тільки… Чи буде це тим, чого бажаю саме я?

— Отже, — повільно починаю, — ти присягаєшся, що наш шлюб дійсно тимчасовий і як тільки тато розбереться з усім, я буду вільна? 

— Якщо, — виправляє.

— Якщо, — погоджуюся. Дихаю швидко, губи постійно сухі. Макс зводить погляд з очей і тепер дивиться на рот. — Чудово, — повільно промовляю. — Це те, чого я і хотіла. 

Крива посмішка повна знущання обіцяє багато страждань, але не зважаю на це. Змій лише лякає, впевнена. 

— Щодо, — додаю, — сидіння у чотирьох стінах…

— То я обов'язково вигадаю чим тобі зайнятися, — перебиває. 

— Гаразд.

Макс встає з мене. Я ж почуваюся переможницею у цьому раунді. Досягла чого хотіла, він здався. Чи піддався? Буду сподіватися, що тепер все це не вилізе боком!

Чоловік залишає мене на самоті. Проводжаю красиву спину поглядом. Варто Максу піти як одразу зариваюся під ковдру та обійнявши подушку, заплющую очі. Якось забагато сьогодні емоцій та потрясінь. Звісно ж, хотіла розбавити життя чимось цікавим, але не настільки ж…

Новий день зустрічає Катериною та її співами. Вона радісно розсуває штори у спальні, впускає свіже весняне повітря й каже, щоб прокидалася. 

— Велісіє, вже десята. Тебе сюрприз чекає. 

Різко сідаю. Після вчорашнього навіть страшно уявити, що там за сюрприз. 

Жінка повертається до мене і весело дивиться в очі. Певно виглядаю наляканою, адже вона починає сміятися і весело заявляє:

— Ну ж бо! Там гарний сюрприз! У вітальні. Пан Змій полетів, куди, не сказав. 

— Полетів? — хрипло запитую. Кинув мене? Саму? А як же небезпека і все таке?

— Так, по роботі, мабуть. Швидше, інакше твій сюрприз наробить справ.

Тут я вже взагалі почуваюся так, наче мене вирвали звідкись у новий світ, а я ніяк не допетраю як жити нове життя. 

— Гаразд, — бурмочу й виповзаю з ліжка. 

Йду у вітальню. Одразу помічаю величезну розкриту коробку посеред кімнати. Повільно підходжу до неї. Зазираю всередину і не можу повірити тому, що бачу — собаченя. Маленьке, білосніжне, таке красиве, що подих перехоплює. Собаченя солодко спить, а поряд з ним конверт. На ньому великими буквами написане моє ім'я. Руки тремтять, коли дістаю лист. Миле створіння не чіпаю, адже шкода будити, тож читаю, що написано:

“Коли повернуся у нас буде весілля. Звикай до цієї думки. Це твій подарунок, щоб ти мала чим зайнятися. Ще є кілька завдань куди маєш спрямувати свою енергію — обери сукню та костюм мені. Все решта ми вирішили з твоїм батьком. 

Максим.”

Овва! Отже, собаченя — подарунок і один зі способів зайняти мене чимось? Цікавий спосіб. Сукня? Гм… Гаразд. Я ж сама для себе вирішила, що поки не тікаю, бо вірю мамі. 

Собаченя прокидається й мило потягується. Забуваю про усе. Потрібно ж назвати нового друга, але як? 

Тягнуся руками та беру цуценя. Підіймаю у повітрі й дивлюсь в очі-гудзики. Миле створіння мило розкриває ротика та махає хвостиком. 

— Це дівчинка! — вигукую Катерині. 

— Дуже гарна, — жінка вже поряд, дивиться на цуценя явно бажаючи потискати. 

— Потрібно вигадати ім'я. 

— На кого ця краса схожа? Може Поля? 

— Чому Поля? 

— Схожа на полярного ведмедя. 

— Гм… — замислююся. — Ні, не Поля. 

Пропоную допомогти Вел обрати ім'я маленькому цуценяті)))) Чекаю на ваші пропозиції у коментарях)))