Глава 13.1

— Друге? — видихаю.

— Так, Вел. Друге. 

— Як вибачення? 

Стає ще гарячіше.

— Можна й так. Пропозиції?

Руки тремтять. Висять по швах ніби й не мої. Ставлю їх на чоловічу талію. Відчуваю оксамит його шкіри й веду вище, до тату. Прикушую губи, погляд не відводжу. Тону в очах. Присягаюся, вони проникають у глибину моєї душі й оголюють її. І це так…страшно? Немов Змій копирсається в серці й точно знає, що відчуваю. 

Але я сама тягнуся для поцілунку. Встаю навшпиньки й залишаю легкий дотик на м'яких губах. Макс ніяк не реагує й не провокує. Він нерухомий. Змушує вирішувати самій, що робити далі. 

І я знову цілую. Пробую його на смак, бо хочу. Повільно обвиваю руками за шию та притуляюся усім тілом. Напруга зростає. Враження, що я натягнута струна, котра от-от розірветься. 

— Ти торкнешся мене? — чи то запитую, чи запрошую. Складно сказати. 

В голові туман, як у ванній після гарячої води. Подобається линути до нього. Подобається, що обережний дотик чоловічих рук до тіла викликає шаленство всередині. Таке дивне, проте приємне й бажане. 

— Ти просиш? — бурмотить в губи й злегка кусає їх.

— Прошу.

Максу двічі повторювати не потрібно. Підхоплює на руки й притискає до стіни. Удаю, що не відчуваю, як рушник падає до ніг. Нас розділяє мій одяг, як щит. 

Він вкриває моє обличчя пестливими поцілунками, руками торкається так, що ноги тремтять. Хочу більшого. Хочу продовження. 

Підтримує під сідницями й змінює ласкавість на пристрасть. Гаряче стискає, цілує. Вклеює у стіну й не дає навіть вдихнути. А я і не хочу. Бажаю більшого. Дах зносить вщент. 

— Будь ласка, — скиглю. 

— Гарно проси, — наказує.

— Будь ласка…

Не можу контролювати ні себе, ні власних емоцій з бажаннями. Вони вириваються назовні й тепер керують усім. Він витворяє щось божевільне. Наповнює голодом й водночас спустошує. Поїть пристрастю та жагою. 

А потім різко зупиняється.

— Я не хочу ловити тебе завтра по місту, бо ти злякаєшся цієї ночі, — грубо кидає.

— Справа не у ночі, а в обмеженнях. У виборі, якого немає. 

Важке дихання в обох. 

— Тоді не буду змушувати тебе і зараз не мати його, — сухо лунає у відповідь.

Змій відсторонюється. Накидає рушник й виходить з ванної кімнати. Розчарування мчить тілом. Миттєво стає холодно. 

Чому зупинився? Моя норовливість і гордість заважає, щоб поринути у насолоду? Він же сам дражнив, до Еріки й після. То що не так знову? Сумніваюся, що справжня причина в обмеженні вибору! Це лише відмовка! 

Виходжу слідом. Макс вже у штанах, прямує зі склянкою на кухню. Я ж роздратована. Йду за ним. Не можу залишити все просто так, без крапки. 

— Це покарання за напад на тебе? — напружено запитую.

Чоловік йде до вікна й спирається на його рамку. 

— Ні.

— Тоді чому? 

— Чому, що? — знущається. Навмисно ставить це питання. 

— Чому зупинився? — не соромлюся. Мені подобалося. Фізичний потяг і емоційний — дві різні речі. 

— Вирішив, що дитина у тобі злякається. Втечеш вранці, чи щось інше вигадаєш. Зайві проблеми.

— Ах, ну точно. Я ж не вигідна тобі, вірно? — закипаю. — А тут ще й напали на бідного Змійчика. Біда яка! Вел  погана. І нікого не бентежить, що мене банально втягнули у твоє життя не запитуючи чого хочу я?!  Але простіше сказати, що я —  це зайві проблеми. Простіше назвати мене дитиною, норовливою дівчиною, впертою та гарячою. Може й так, — вже кричу, втім, Макс ніяк не реагує на крик. — Може й дитина! Тільки я не просила про все це! Не просила чоловіка, який не дає і дихнути без нього. Не просила проблем для тата! Не просила небезпеки! Я хотіла… Ні, я хочу жити нормально. Звичайним життям. Ти уявляєш як набридло удавати з себе культурну людину в той час, як синуля чиїхось там батьків буквально гвалтує тебе очима? Уявляєш скільки разів я хотіла перетворити фізіономії подібних тому синулі на фарш? 

— Уявляю, — коротко відрізає. — Максималізм, Вел, не помічник у житті. Йди до себе. Заспокойся. 

Я душу йому розкриваю, а він каже заспокойся? Так, винна перед ним, але ж… Ох, це просто катастрофа. 

— Заспокойся? — для чогось перепитую. — Ти просиш заспокоїтися? 

Все бунтує. Слова чоловіка мають зворотний ефект від очікуваного. Пристрасть, якій не дали виходу; страх, через напад, який сама ж спровокувала; біль, бо мною керують;  злість, бо не дають дихати, обмежують — виходять назовні. Це як спалах. 

Очі самі знаходять пляшку з віскі на столі. Не хочу руйнувати нічого, але запустити чимось  у Змія єдиний вихід. Хапаю її й жбурляю в чоловіка. До мого подиву він ловить її у повітрі й криво всміхається. А я вмить здуваюся, наче кулька. 

— Моя люба, прекрасна наречена… — робить паузу й дивиться холодно. —  Ти дуже погано мене знаєш. 

Відставляє склянку та робить крок вперед. Інстинкт самозбереження працює краще, ніж мозок. Задкую і виходжу з кухні. Швидко йду до себе й ховаюся у спальні. Останні слова відлунням тарабанять у голові. 

Двері у кімнату відмикаються з гуркотом. Навмисно, щоб налякати. Здіймаю на Макса погляд і стає моторошно. Він розлючений не на жарт. На обличчі байдужість від якої мороз мчить шкірою. В очах крижана впевненість змішана з люттю. 

— Що? — проковтую клубок у горлянці. — Будуть погрози про поламані ноги й те, що маю звикнути? — намагаюся удати, що відчуття страху не прийшло, але це брехня. — Що я твоя власність і не маю права на минуле? 

Змій криво всміхається. Зі знущанням та явним бажанням мене придушити. А я.. Ну що я зроблю, що спершу роблю, а потім думаю? 

Підходить ближче. Присідає навпроти та легко торкнувшись плеча змушує лягти на спину. Тіло інтуїтивно слухає наказ. Вмить зверху нависає обличчя Змія. Ставить руки по обидва боки від голови, ногами фіксує мої й чітко каже:

— Тобі щастить, що мені подобається гарячий норов. Але не щастить, що водночас я ненавиджу, коли всі мої слова ставлять під сумнів. Я не просто нафтовий магнат, Вел. Щоб стати ним мені довелося йти на багато речей, проти яких саме ти бунтувала б. Тож повір, масляні погляди якихось там хлопчиків, які ти не змогла терпіти, лише верхівка лайна, яке керує життям. Припини вважати, що ти маєш свободу. Припини думати, що можеш жити як хочеш, вимагати чого хочеш. Бажаєш жити звичним життям? Як тільки я виконаю свій обов'язок перед твоїм батьком, ти будеш жити ним! Присягаюся, дівчинко!