Глава 13

Спочатку Змію вдається повалити кількох з моїх “захисників”. Потім взагалі утворюється каша. Жахлива і моторошна, бо хоч Макс і вищий за нападників на голову — він один. 

Прикусивши губи з острахом спостерігаю за бійкою. Я вже не хочу, щоб мене рятували так. Тобто… не очікувала ж подібного. Гадала, що взагалі не зреагують. А вони здивували. 

Змій падає на асфальт. Через миготіння тіл помічаю, що з носа у нього тече кров, губи та вилиці розбиті. Панічно смикаюся вперед, потім назад. З одного боку заслужив, не потрібно ігнорувати й удавати, що він найрозумніший. З іншого — не подібного ж... 

Кидаюся у гущу подій. Раптом отримую ліктем у ребра, згинаюся навпіл від болю, але змушую себе присісти навпроти Макса та закрити собою.

— Зупиніться! — кричу голосно.

“Захисники” завмирають й ошелешено дивляться вперед. Їх очі блищать від алкоголю, а вирази розгублені. 

— Ти ж просила врятувати, — спльовує один з них.

— У нас передвесільні ігри, — тремтячим голосом промовляю. — Ви помилилися, хлопці. 

Кілька з них одночасно лаються. Інші проклинають жінок і їх непостійність. Я ж, зрозумівши, що нам дадуть спокій, повертаюся до Макса. Він сидить на асфальті, побитий, але з таким обличчям, наче це він побив усіх й скрутив шиї голими руками. Щоправда, метал в очах настільки їдучий, аж подих перехоплює. 

— Пробач, — прикушую губи. Не хочу плакати, але тон видає з головою. 

Захисники вже здиміли. Я б на їх місці теж втекла, про всяк випадок. Чоловік встає. Стріпує з себе пил й подає руку. Дивлюся на нього знизу вверх й вкладаю пальці у теплу руку. Допомагає встати, але нічого не каже. Вже і не обіймає. Відвертається, варто опинитися на ногах та повільно прямує у бік будинку. Зрозумівши, що я все ще на місці, зупиняється й сухо каже:

— Пішли. 

— Пробач мені, я не хотіла…подібного, — шепочу. 

Змій обертається. 

— Як і я, — різко. 

Він йде, а я плентаюся позаду та проклинаю власний характер. Не завжди впертість приносить користь. Розумію, що означає його відповідь. Макс має на увазі наш шлюб. Врешті-решт, він просто віддає борг батькові й навряд мріяв отримати у наречені таку, як я. У всьому вина тата, адже через його певні дії страждають усі. 

— Макс, — наздоганяю його.

Не знаю чому так важливо, щоб говорив зі мною. Почуваю свою провину. Він влаштував романтичну вечерю та прогулянку, а я ледве не зробила його інвалідом. 

Змій йде далі. Не озирається навіть. Гадаю, він дуже розлючений. 

Дійшовши до будинку продовжує ігнорувати. У ліфті те саме, та й у квартирі, коли підіймаємося. Залишає саму, а сам зникає у ванній. 

Деякий час стою нерухомо, оглядаю свої брудні руки та одяг. Сумніваюся, але вирішую, що так буде правильно, тож відкинувши вагання, заходжу до нього у ванну кімнату. Одразу ж заплющую очі та додатково закриваю їх долонями. Я бачила оголених чоловіків, навіть коханням займалася, хоча не можу сказати, що залишилася вражена. Перший раз був доволі неприємним, в принципі як і другий. На цьому мої спроби закінчилися. Але ті чоловіки не були такими… Макс же, варто підглянути,  має ідеальне тіло. Кожний м'яз виточений вмілим скульптором, все підтягнуте та пружне, тату на грудній клітці привертає увагу, як і все нижче. 

Наважуюся забрати руки від обличчя. Безсоромно розглядаю нареченого під душем. Вода огортає тіло наче пестливі руки жінки. Краплі ковзають по шкірі розбурхуючи уяву. Через шум Змій не знає, що не один, а я не поспішаю повідомити про свою присутність. Торкаюся очима його тіла, коли ж добираюся до чоловічого обличчя, то розумію, що мене викрили — Макс дивиться на мене. 

— Ой, — випалюю та відвертаюся. 

Вода вимикається. Тиша настільки напружена, що чую власне серцебиття. 

— Все роздивилася? — спокійно запитує. 

Киваю, а потім лаю себе за це. Дурненька. 

— Так. Тобто ні. Я не дивилася. 

Чую, що чоловік наближається. Кладе руки на плечі й злегка стискає.

— Розслабся. 

— Я прийшла допомогти обробити рани, — здавлено вичавлюю. 

Гарячим тілом притуляється. Здається, моя температура піднялася вище сорока градусів. 

— Допоможи, — голос лунає легко. — Для цього потрібно дивитися, Вел. 

— Ти просто… Ти просто рушник хоч накинь. 

Сміх дещо дратує, але ігнорую. Заслужила. 

— Накинув. — хрипло на вухо.

Повертаюся до нареченого. Наказую собі дивитися лише на обличчя. 

— Тоді неси антисептик та ватні диски. Або… я не знаю, йод можливо? 

Довгі вії Макса всипані крихітними краплями води. Виглядають, як діаманти. Сірі очі глибокі, наче небо перед грозою. Ти знаєш, що поза цим кольором небезпека, але відірватися не можеш. 

Дихати не можу. Все дивлюся й не розумію, що ж так вабить.  Знаю ж, що це помилка. Знаю, що не збираюся бути йому справжньою дружиною та і взагалі зв'язувати життя. Знаю, що як тільки небезпека мине — втечу одразу. От тільки його руки досі на моїх плечах. Жар від долонь поволі розповзається тілом, а я вдіяти нічого не можу. 

— Йод тут не допоможе, — вкрадливо промовляє. 

— Ч-чому? 

— Не знаю, можливо запропонуєш друге лікування?