Глава 12.1

Ми сідаємо за стіл. Макс поводиться як джентльмен. Підводить до столика й дарує букет. Розливає по келихах вино й салютує ним. Слідом відкриває страви демонструючи вправні руки кухаря. Я не голодна, але вирішую, що смачна їжа не повинна зникати дарма. Тож приймаюся за обід, хоча його час вже давно пройшов. Макс слідкує за мною. Помічаю, що йому дійсно подобається мій апетит. Що ж, пощастило, що любов до смаколиків не відбивається на стегнах і талії. 

Згодом з'являється чоловік зі скрипкою. Подібного точно не очікувала. Надворі стрімко темніє, і тепер осяяне місто виглядає ще прекрасніше. Ми практично не розмовляємо, швидше з'ясовуємо, що нам комфортно знаходитися у мовчанні. Змій запрошує на танець. Подає руку і я слухняно встаю. Все так гарно, що не хочеться псувати йому настрій. Я можу і пізніше це зробити, як тільки весь романтичний пилок, який наречений кидає в очі, зникне і знову почнуться обмеження. А зараз, чому б не насолодитися красою, яка оточує? 

Чоловік вправно веде нас у танці. Мої руки на його плечах. В унісон рухаємося під мелодію скрипаля. Я знаю, що Макс дивиться, але сама уникаю чоловічого погляду. Боюся, що знову забажаю, щоб поцілував, а він розкусить й буде знущатися. Подібне не потрібне. Хай там як, щоб Змій не казав якби не поводився, я не збираюся бути його дружиною завжди. Тож і прив'язуватися сенсу немає. Це зайве. Хто знає чи не вилізе потім боком? 

На місто опускається ніч. Романтика закінчується. Змій розповідає про замкову гору, точніше, що це все, що залишилося від неї. Слухаю уважно, у нього виходить розказати все цікаво.Розмовляючи спускаємося до машини. 

— Я б пройшлася пішки, — вирішую скористатися гарним настроєм. — Мій наречений не проти? 

Змій позаду. Хмикає, ніби не вірить у мої добрі наміри стосовно питання. Втім, відповідає:

— Не проти. 

— Чудово! — навіть радісно підплигую й обертаюся до нього.

Ловлю себе на думці, що подобається, коли дивиться ось так, як справжня змія. Подобається, що поряд з ним почуваюся якось незвично, немов ходжу по межі, граю з долею у погану гру ризикуючи усім. Адреналін підіймається одразу. Бентежить й змушує кров кипіти. 

— Ходімо, — ставить руку на талію та розвертає у потрібному напрямку. 

Нас проводжає весняний вітер. Він грає свою особливу, весняну мелодію. Повітря наповнене ароматом квітів, свіжої трави та передчуття літа. 

— Ти можеш дати мені трохи свободи, а не слідкувати й контролювати кожний крок, — вирішую спробувати вибороти трохи кисню. Не можу ж сидіти постійно у квартирі. — Або взяти до себе на роботу. Що-небудь, аби не пропадати у чотирьох стінах. 

Пальці Змія злегка напружуються. Їх дотик стає відчутнішим, немов моя ідея не імпонує йому. 

— Ти знаєш чому так відбувається, — вкотре каже, підтекстом натякаючи на проблеми тата та Нестеренка. 

Закочую очі. Як же дратує усе це! Я погодилася побути нареченою, але не давала згоди замкнути себе будь-де. 

— Ми у Львові. Нестеренко у Києві. Гадаю, що і всі проблеми там же базуються. Що станеться, якщо я буду гуляти містом? Або…займусь чимось? 

Чоловік зітхає. Роздратування відчувається у повітрі. Звільняюся з обіймів й відступаю на крок. Все, романтика скінчилася, повернемося у жорстоку реальність. 

Якийсь час йдемо у мовчанні. Блукаємо вуличками незнайомих районів. В деяких районах міста відключене освітлення, що додає таємничості арковим проходам та старим будівлям. 

— Не відповіси? — наполегливо запитую.

— Іноді я починаю жалкувати, що ти не маєш характер свого брата, — сухо відповідає.

— Я не маріонетка, щоб мною керувати. 

Десь далеко чуються гучні звуки. Сміх, сп'янілі вигуки, крики. Змій хапає за руку та втягує під одну з арок та веде іншим шляхом. Ігнорує питання, наче я взагалі його не ставила. 

— Макс? — все ж не відступаю. 

Ми майже добираємося додому, залишається, якщо я вірно все впізнаю, буквально квартал чи два. 

Зупиняюся, вириваю свою руку з його пальців.

— Поки не даси відповідь, нікуди не піду. 

Крики та п'яні вигуки нас наздоганяють. Дивно, адже ми пішли іншим шляхом, як мені здається, аби уникнути зустрічі з ними. А ще дивно, що Змій їх злякався. Боїться, що не зможе захистити честь власної нареченої? Через цю думку тілом пробігається задоволення від зловтіхи. Подобається розуміти, що Макс не всемогутній і є щось, чого лякається. 

Складаю руки на грудях та напружено дивлюся в очі чоловіка. Він злегка хитає головою, мовляв, дарма ти вибрала цю модель поведінки, й підходить впритул. Мовчки, наче я не варта почути відповідь, злегка присідає і несподівано підхоплює під сідницями та перекидає через плече. 

— Гей! — кричу на всю вулицю. — Пусти мене! 

Проте, Макс йде до будинку. Впевнено і явно не збираючись сказати хоч слово.

— Ти німий? — гарчу. — А ну відпусти! Я не лялька, щоб нести мене…

Замовкаю, помітивши тіні компанії, яку ми оминали. Божевільний план і злість підштовхують дещо зробити:

— Рятуйте! Рятуйте! — голосно кричу. 

Компанія незнайомців реагує миттєво. Не знаю чи то мені так щастить, чи у них вроджене почуття справедливості. Не встигаю навіть кліпнути, а вони мчать на нас. 

Змій зупиняється. Обертається до них обличчям, не даючи дивитися мені. Видихає шумно й холодно промовляє: 

— Це було помилкою, Вел. Від п'яних очікувати порятунку не варто, повір мені. 

Не встигаю зреагувати. На Змія кидаються мої новоспечені рятівники. Збивають Макса з ніг, але йому вдається вивернутися так, щоб я опинилася поза колом з бійні, ще й не вдарилася об асфальт. 

— Трясця, — шепочу під ніс, відходжу назад, усвідомлюючи, що накоїла. 

Вони б'ються. Макс відбивається, але він один, а їх п'ятеро. А я… я ж просто хотіла відповідь почути. 

— Стійте, — кричу. Та ніхто не чує.