Глава 12

Ми приїжджаємо не додому, як очікувала. Насправді Макс привозить мене під високу гору зі сходами. Виходить з машини й нічого не кажучи прямує до першої сходинки. Решта захована за свіжою зеленню, блукає поміж дерев та чагарників, котрі ростуть у гору. Повільно виходжу з автівки й роззираюся. 

— І де ми? 

— Високий замок. Якщо точніше — замкова гора.

Широко усміхаюся. Не віриться, що привіз сюди. Особливо, якщо врахувати, що йому довелося шукати мене. Хоча, якщо поглянути з іншого боку — гуляти не забороняв же.

— Ми піднімемося? 

— Звичайно, — Макс спокійний. — Спіральна пішохідна доріжка вся твоя. 

Недовірливо дивлюся на нього. Втім, дякую та йду до першої сходинки. Озираюся. Змій явно почувається розслаблено. Цікаво, захотів продовжити мою прогулянку, щоб потім сама нікуди не йшла?

— Ти перша.

Роблю крок. А потім вперед і вперед. Чоловік йде слідом. За двадцять хвилин ми опиняємося на горі. Звідси відкривається просто неймовірний вигляд на місто. Подих від краси перехоплює. Підходжу до парканчика, яким все огороджено, й впираюся у поруччя руками.

— Вау, — видихаю. 

Тут видно все. Куди не поглянь — неможливо відвести погляду. А птахи, що літають так низько, здається, от-от, і торкнуться крилом. 

Змій встає позаду, а я і не опираюся. Лише думка пробігає, та якось повз, що було б непогано відсторонитися, але не роблю цього. Руки Макса утворюють пастку, адже він ставить їх по обидва боки. Навмисно кладе долоні на мої й злегка стискає. 

— Наступного разу, Вел, — схиляється до вуха й шепоче, — якщо бажаєш прогулятися містом, або вдовольнити потреби тіла, звертайся до свого нареченого.

Частина мене бунтує. Ці слова кажуть про залежність від когось, а мені набридло бути залежною і слухати інших. Тільки не відповідаю. Навпаки, притуляюся до чоловічих грудей спиною та дозволяю собі глибоко дихати. Аромати весни, Змія проникають у пори, несуть у собі насолоду й щось таке, що залишається посмаком солодкого на губах. 

— Наступного разу, — повільно кажу та повертаюся до Макса. Сміливо дивлюся у сіро-блакитні очі. Небо любить купатися у його відтінках металу.  — я буду стояти тут вільна. 

Макс хмикає. Мовляв — мрій. 

— Впевнена? Сама визнала, що залишаєшся, бо боїшся. — насмішкувато.

 — Я не казала про страх, — всміхаюся. Він побачив його? Тільки страх? 

— Не потрібно про нього говорити, Вел. Він тут, — поглядом вказує на очі. — Такий же, який я бачив у нашу першу зустріч  в Британії. 

— Я просто розгубилася тоді.

— Отже, більше не боїшся мене? 

Напружено мовчу. Є миті, коли стає дійсно страшно, бо не знаю чого очікувати. 

— Я не знаю тебе, — веду плечима. 

— Але все-таки робиш, що заманеться. Таким чином ти нівечиш мою роботу по твоїй безпеці. 

— Я не…

— Саме так, — перебиває. — Тобі сказали усі, що ти у небезпеці. Це не просто слова. І повторили по кілька разів. Ти продовжуєш грати роль дитини не бажаючи усвідомлювати серйозність. Я намагаюся поводитися правильно, Вел. Та повір, — понижує голос, щоб прислухалася уважніше. А я чомусь слідкую за тим як легкий вітер блукає у його темному волоссі. — Моє терпіння не безмежне. 

— Можливо я просто люблю випробовувати когось? 

Макс ставить руку на талію й притискає до себе. Радію, що на горі більше нікого немає, крім голубів і нас. 

— Давай не будемо перетворювати наше життя у змагання. Інакше я перевірю на міцність тебе. Це останнє попередження. Буквально, Вел. 

Прикушую губи. Не думаю ні про що. Взагалі. Очікую одного — поцілує чи ні? Подумки обурююся до себе, що взагалі-то це явно не те, про що повинна думати, але вдіяти нічого не можу. Дивлюся на чоловічі губи й несвідомо тягнуся до нього. 

Змій лукаво посміхається. Різко відпускає. Відходить та каже:

— Вирішив, що як твій наречений повинен влаштувати тобі романтику. 

За його спиною помічаю поставлений столик вкритий червоною скатертиною. Там же величезний букет троянд. Також є страви накриті сріблястими кришками. 

— О… — лепечу.

Подібного точно не очікувала. Не думала, що Змій здатний на щось романтичне. Врешті-решт, про нього кажуть, що він жорстокий… Чи ця риса характеру не для мене?