Глава 11.1

— Якого біса? — гиркаю налякано різко вставши з лавки. 

Телефон притискаю до себе, наче він єдине, що може врятувати. Ошелешено дивлюся на Макса. У темній сорочці, штанах, зверху розстібнуте легке пальто. В руках крутить ключі від машини. Розслаблений, з явним відчуттям власної гідності. 

— Поглянь, — вказує пальцем за високий, кований паркан. Там, до мого розчарування — охорона.

Гірко хмикаю та хитаю головою. Мене явно перехитрили. 

— Думала, відірвалася.

— Ми так і зрозуміли, — ліниво промовляє. — Що ти тут робиш? 

Окидає поглядом костел. Дивлюся туди ж, на високі готичні шпилі. Зітхаю. 

— Хотіла відчути атмосферу міста і побути наодинці з собою. 

— Розмовляючи з братом? — вигинає брови.

Роздратовано бурмочу, що це не його справа, взагалі-то. А потім голосніше кажу:

— Я не маю права гуляти містом? Не тікаю ж. 

Він хмикає.

— Вірно. Зрозуміла, що поки це поганий варіант. 

Закочую очі. 

— Це не означає, що я щаслива і відмовляюся від вчорашньої пропозиції. І, додам, — швидко кажу, помітивши, що збирається відповісти. — Слухати твої: “Ти слухаєш мене і лише мене. Більше немає тата, мами, брата чи ще когось. Немає колишніх, подруг і решти лайна. Належиш мені” — не збираюся. 

Змій злегка всміхається, ніби його забавляють мої слова. 

— Ти про ту пропозицію, де я даю ще кошти твоєму батькові, підписую договір, що коли все закінчиться,  ми розлучаємося? Ні, не подобається. 

Зціплюю щелепу й мовчу. На язиці крутиться багато поганих слів, але краще притримаю при собі. Змій вперто, попри те, що борг наче віддає, не бажає прощатися зі мною у майбутньому. 

— Це твої проблеми, — врешті кидаю. 

Розвертаюся та йду на вихід з території костелу. Знаю, що йде слідом. Знаю, що швидше за все буде по-його. Але це не означає, що погоджуюся. Буду опиратися. Борг — проблема Змія, не моя. От нехай віддає його сповна, а не обмежує мене у всьому. Врешті решт, ні подруг, ні минулого життя я забувати не збираюся. Колись все скінчиться. Вирвуся на свободу і полечу туди, де мене не знайдуть. Там зможу довести, що можу сама про себе піклуватися. В якомусь сенсі мрію про життя, де будуть проблеми. Ні, не масштабні, а звичайні, як у всіх людей. Знатиму, що мушу сама розв'язувати все, в що влипла. Шукати квартиру, вчитися, зустрічатися з кимось і гуляти з подругами. Вести нормальне, звичайне життя, де мене не будуть обтяжувати зустрічами, не будуть вказувати як себе поводити і як правильно жити. Не розповідатимуть, що одягнути, з ким потрібно зустрічатися, на кого вчитися, що їсти й навіть пити. Можливо, хтось скаже, що я егоїстка. Але клітки бувають різними. Іноді любов та гіперопіка батьків стають стінами, крізь які дуже складно продертися. 

Зупиняюся поряд БМВ Макса та повертаюся до нього обличчям, спершись на капот. Складаю руки на грудях, дивлюся з викликом. Провокую. Поки він не поводиться, як козел, який має весь світ під ногами, можу це дозволити. 

— Сідай, — коротко кидає.

Голос спокійний, хоча я очікую хоч якогось прояву емоцій. 

— Не хочу. 

Макс повільно підходить до мене, широко розставляє ноги та встає дуже близько. Спирається руками на капот по обидва боки від мене і тихо каже, від чого сироти тілом мчать:

— Припини поводитися, як дитина. Бо ніхто не розуміє навіщо тобі свобода, якщо ти не самостійна, норовлива, вперта, маленька дівчинка. Поведінкою викликаєш одне бажання — купити тобі чупа-чупс. 

Кладу руки йому на грудну клітку. Піддаюся вперед й задираю голову. Наші губи майже торкаються, проте не дозволяю стерти останній міліметр відстані:

— Якщо я дитина, то ти — моя нянька. І знаєш, мені сподобалося гратися з Ерікою, було весело. 

— Якщо так, — видихає в губи. Смак бергамоту та осені залишається на шкірі. Кладе свої долоні на мої й притискає їх до грудей, змушуючи відчувати чоловіче серцебиття. Воно спокійне, до мого роздратування, адже моє серце зараз заходиться у паніці. — То все ж поверну методи покарання і замкнення. Хотів як краще, та іноді діти сідають на шию. 

— Ну звісно, — відрізаю, — такі древні, як ти, тільки й вміють повчати, замість того, щоб зрозуміти. 

Макс всміхається. Торкається губ і шепоче:

— Я не маю часу, щоб розуміти тебе. Так сталося, що вирішив допомогти дитині, та повір, всі твої вибрики дозволяю лише тому, що вони веселять мене. Коли ж перейдеш межу, то чотири стіни це мінімум, що чекає. 

Швидко й важко дихаю. Звужую погляд. 

— Ненавиджу тебе. 

— Але ти тут.

— Бо не хочу, щоб мною розв'язували якісь питання! І все. 

— Бачиш? Дитина, яка шукає безпечне місце. 

Відштовхую Змія. Облизую губи, звертаючи увагу, що він дивиться на них аж занадто уважно. 

— Тимчасово! 

— Тіш себе цією думкою. Тепер сідай в машину. 

— Я гуляю. 

Макс зітхає, наче я дістала його. Мабуть, так і є. Але ж не можна так нахабно влазити у чуже життя, ставити стіни, розповідати про заборони, планувати майбутнє — не запитавши чи згодна, не бажаючи навіть дізнатися яка я….

Мить. Я навіть не встигаю щось зрозуміти, а Змій підхоплює на руки й садить у салон БМВ. Навіть не вигукую нічого, адже дещо шокована. Тож, коли замикає дверцята, сідає за кермо — мовчу. Насуплююся, цілком усвідомлюю, що він міг інакше запхати до авто, але не визнаю, що поводжуся по дитячому.