Глава 11

Злюся. Ковдра на тілі вже дратувати починає, але я не договорила. 

— Я не у твоїй владі. Мама сказала — шлюб тимчасовий. Раптом ти забувати став. 

Макс хмикає. Одним махом випиває напій та ставить склянку на столик неподалік. 

— Якщо тато твій закриє всі питання. Тільки проблема, — повільно каже та повертається до мене, — все досить серйозно. Вважай, що це башта, яка валиться. Фундамент може залишитися, але будівля нещадно зіпсована. Наново з цього матеріалу не відбудуєш. І, — продовжує злегка всміхаючись, — що, як не захочу відпускати? Договір ти порвала, не бачила тексту, не знаєш, що там. 

Важко і швидко дихаю. Відчуття, що у пастці, яка перетискає горляну й не дає дихати. 

— Ти не віриш у кохання, щоб не хотіти відпускати, — хитаю головою. — Сам казав, що не існує його. То навіщо тримати мене поряд, якщо батько зазнає невдачі? Який сенс? 

Темні брови Змія вигинаються. Він зацікавлений. 

— Горда і вперта, — зітхає. — Не вмієш рота закрити вчасно. 

— Я вільна, — задираю підборіддя притримуючи ковдру на грудях.

— Ти? — сміється уїдливо. — О ні, дівчинко, ти не вільна. Ніхто у цьому світі не має свободи. Вона — лише ілюзія. Видимість демократії, свободи слова, можливості прийняти рішення. 

— Тоді буду вільна, — різко кажу. — Шлюб чи ні, наречені чи ні, я не буду танцювати під твою музику, Змію. 

Макс злегка всміхається, лише кутиком губ, проте і цього достатньо, щоб серце почало битися швидше. Злюся на нього. Воно якесь поламане, мабуть, бо Змій не заслуговує такої реакції, навіть якщо рятує і не важливо які причини. 

Встає переді мною, задирає підборіддя, поклавши під нього палець й м'яко, проте загрозливо, промовляє: 

— Побачимо. Йди спати, Вел. 

Відступаю. 

— Якщо мені доведеться бути дружиною, повір, я не буду лялькою. У мене є моє життя, було до тебе, і воно буде ще. 

Розвертаюся та швидко йду у свою кімнату. Лягаю на ліжко, закутавшись в ковдру й заплющую очі. Повторюю про себе, що не стану його домашнім вазоном. Не зможе керувати мною. Завтра вранці знову покажу це. Прокинуся і піду гуляти Львовом. Сама. Подзвоню подругами, брату…Може якось щось зміниться.

***

Ранок починається не з кави. Коли після всіх процедур у ванній виходжу у вітальню, то розумію, що залишилася вдома сама. Мабуть, Змій поїхав у справах. Радісно підплигуючи йду на кухню, знаходжу сніданок приготований Катериною, підмітивши, що у будинку бачила її частіше, ніж у квартирі. Снідаю і прямую до вхідних дверей. Замкнені. Не страшно. Відмикаю й виходжу до ліфта. Та варто зайти у кабіну як слідом входять двоє чоловіків. Верчу головою оглядаючи то одного, то другого. Тисну на перший поверх і їду з ними у мовчанні. У під'їзді чоловіки слідують за мною наче привиди. На дворі теж не зникають. Дратувати починає. Виходжу за межі території будинку й різко зупиняюся.

— Вам щось потрібно? — навмисно улесливо запитую. 

Весняне сонце ласкаво зігріває променями, вітер пестить шкіру, а от по мені мчить мороз. Легка кофтинка й тонка куртка не рятують від нього.

Чоловіки перезираються й синхронно хитають головою.

— Тоді чому переслідуєте? 

— Пан Змій наказав слідкувати за вами, — каже один з них. Він нижчий, на обличчі затемнені окуляри. 

— Слідкувати? — вигинаю брови. Паскудство. — Ви моя охорона? — хмикаю.

— Ваша, — відповідає той, що трішки вищого зросту. 

— Тобто, куди я, туди й ви? — уточнюю.

— Звісно.

Замислююся. Цей хвіст мені точно не потрібен. Небезпека небезпекою, та сумніваюся, що татові вороги, чи ті, хто захотів мною розв'язати всі питання, гуляють Львовом і тільки й чекають поки я вийду з-за рогу. Та і, я ніколи не була у цьому місті, швидше за все ніхто не знає, де знаходжусь. Отже, в охороні сенсу немає. 

— Гаразд, — здаюся та усміхнувшись крокую далі.

Діставши телефон заходжу в онлайн мапу та вбиваю у пошук площу Ринок. Прокладаю маршрут й відправляюся туди пішки. Охоронці пропонують на машині, зрозумівши, що збираюся пройти пів міста, але відмовляюся. Якщо сяду в авто, то вже не спекаюся.

Поки йду дзвоню подругам увімкнувши конференцію.

— Лондонська леді дзвонить, — хіхікає Аліна, як тільки бачить, що ми під'єднані втрьох.

— І тобі привіт, — сміюся.

— Британія ще на місці? — підключається Інеса. — Розповідай.

— Я у Львові, — сумно кажу.

Дівчата в один голос дивуються. 

— Як? 

— Тобто? Коли прилетіла? Чому Львів?

— А мене викрали, — буденно промовляю.

Аліна ахає, Інеса фиркає.

— Жарт не смішний. 

— А я не жартую.

— І хто викрав? Англієць? — млосно зітхає Аліна.

— Ні, страшний українець.

Інеса регоче.

— Страшний, тобто потворний?

— Максим Змій. Той самий, за якого тато хотів, щоб вийшла.

Дівчата замовкають. Я  ж розповідаю їм усе, і про дах не забуваю, і про Нестеренка. Поки говоримо, добираюся до старого міста Лева. І тоді починаю блукати вуличками плутаючи охорону. Причина для цього проста — хочу відчути атмосферу міста, та з ними за спиною, не зможу. Тікати наразі не планую, тож додому повернуся. Просто…я хочу побути наодинці з собою. 

— Я навіть не знаю, що сказати, — повільно промовляє Аліна. 

— Може грошей тобі вислати? Карта ж не заблокована? — пропонує Інеса. 

— І в Київ приїдеш, — додає Аліна. — В нас поживеш. 

— Поки ні, — зітхаю. — Мама сказала, що небезпека існує, і хоч я злюся, та вірю їй. Ти ж розумієш, що нормальні люди не пропонують розв'язувати питання чиїмись доньками. Тому, я краще поки зі Змієм побуду. Може все ж подарує мені Дубаї.

Інеса регоче:

— Рада, що ставишся до цього позитивно. Але, те, що замкнув тебе… Не знаю чи нормально. Міра покарання якась дивна.

— Зате не бив і не гвалтував, — вставляє Аліна.

— У тебе супер позитивне мислення, — хмикає Інеса.