Глава 10.1

Одягнений лише у штани — це перше, що фіксує мій мозок. А ще мені подобається дивитися на його тіло: широкі плечі, вузькі стегна, тверді м'язи та гладка шкіра. Змій — втілення ідеального, холоднокровного хижака, який вабить зовнішньою красою, а потім труїть тим, що під нею ховається. 

— Привіт, — Еріка реагує на чоловіка першою. Усміхається і навіть рукою змахує, ніби ми не у спальні, а десь у кав'ярні. 

Він навіть не дивиться на неї. Тільки на мене. Тільки в очі. 

— Що? — повторюю питання. — Ти сам сказав допомогти собі самій. 

Почувши ці слова Макс хмикає. Складає руки на грудях підкреслюючи пружні м'язи, спирається на одвірок. 

— Оплески за винахідливість, — промовляє повільно. Голос легкий, тон не несе у собі загрози. 

Макс усміхається, а я видихаю. Але металеві очі холодні попри все. 

— Не буду заважати, — каже Еріка та встає з ліжка прикриваючись сукнею. 

Виплигує за двері, а я навіть не йду провести її. Втім, Змій також. У нього є інша робота — спопеляти наречену очима. 

— На що ти розраховував? — гордо задираю підборіддя. Відчуваю, що перемогла у цьому раунді. 

Макс робить крок вперед. Граційний, повний влади крок. Від якого подих перехоплює. Проковтую клубок нервів у горлі та вперто дивлюся в очі Максу. Не здамся, не програю. Поки тікати не вигідно. Поки почекаю. Мама сказала, що борг віддає. Але наш шлюб ніколи не буде справжнім. І вічним. Та попри це він повинен бути справедливим. 

— Що торкатися тебе буду я,а не вона, — лукава посмішка викликає тремтіння. Нутрощі перевертаються, а десь там, глибоко зариті метелики рвуться назовні. 

— Ти ж не хотів допомагати з…— голос зривається. 

— Мабуть, після побаченого, я передумав, — занадто серйозно відрізає.

От тепер стає страшно. В очах чоловіка немає бажання. І сміху більше теж. 

— Я пам'ятаю про обіцянку тортур, раптом що, — лепечу та відсуваюся до стіни, тягнучи за собою ковдру. 

— Підійди, — наказує. 

Погляд зухвалий, самовпевнений. Метал не вбирає у себе блакить неба, лише ніч яка гонить нічний вітер й б'є у шибки. 

— Ні.

— Вел, — з попередженням. 

— Я не…

Починає злити, що цей чоловік має дві постаті. В одній він сприймає все з жартом і ставиться легко, а в іншій реагує так, наче стався кінець світу. І я зовсім не хочу бачити ту другу. Вона лякає. 

Макс встає колінами на ліжко, хапає мене за щиколотки, вправно знайшовши їх під ковдрою і, тягне до себе. Скрикую, перелякана. Вірю ж його погрозам….

Нависає наді мною. Між нами товста ковдра, та її мало, щоб не задихатися від жару чоловічого тіла. Обережним дотиком Змій прибирає з обличчя моє волосся. А потім накриває губи своїми. Глибоко проникає язиком. Веде по ногах гарячими долонями. Навіть не опираюся, хоча мала б. Завмираю, дозволяючи робити те, що бажає. Ледве втримуюся, щоб не обійняти, не дати йому козир в руки проти мене. 

Макс не зупиняється. Злегка натискає губами вимагаючи відповіді і я здаюся. Відповідаю. Спершу несміливо, але потім все завзятіше. В якусь ми міняємося місцями, я у нього на ногах, він знизу. Ковдра все ще розділяє наші тіла, але спини невимушено торкається Змій. М'яко, не тиснучи, та водночас доводячи, що може ліпити з мене, що завгодно. 

Буквально нещодавно я бажала покарати та позлити його. Довести, що можу дійсно розв'язувати будь-які питання сама, і варто дати мені лише мінімальну можливість, я з насолодою продемонструю, що програвати йому не збираюся. 

А тепер, коли ми занадто близько одне до одного, і начебто прийняла рішення поки не тікати, — бо розплачуватися собою не дам, щоб там хто не хотів, — все забуваю. Танцюю під його дудку.  Ще й так радісно, наче це найкраще, що мало статися зі мною у житті. 

І це дуже-дуже не подобається мені. Так не повинно бути. Врешті-решт, якщо і буде шлюб, то тимчасовий і несправжній. Навіщо ж мені пам'ятати його губи? 

— Стій! — сплигую з ліжка. 

Макс вигинає брови, запитально дивиться в очі. Байдужий до моєї реакції. Швидше, цікавить чому зараз, а не раніше. 

Кажу подумки, що не варто залишатися з ним наодинці. Бо тоді щось йде не так. От з миті на площі все взагалі йде шкереберть.З того проклятого поцілунку.  

— Ми не одружені, — промовляю перше, що спадає на думку, щоб приховати паніку. Бо мені подобається, коли цілує. Щось всередині тріпоче, варто чоловічим губам торкнутися моїх. 

— Фактично одружені, — спокійно відрізає.

— Наш шлюб буде короткочасним.

— Якщо твій батько зможе розібратися з усім. 

— А якщо не зможе? — чомусь до цієї миті  я не припускала можливості, що тато не зможе розв'язати усе. 

— Тоді доведеться жити зі мною, бути чемною, слухняною, не створювати проблем. Вважай, ти вже зустріла своє кохання. 

Важко і швидко дихаю. Не подобається, що в разі татової невдачі я застрягну з чоловіком, який деспотично намагається підім'яти під себе, а якщо набридну, то прожене чи коханку заведе…. А якщо і це не влаштує його, то що далі? Викине на смітник, а там підберуть ті, хто хотів взяти мене для розв'язання сімейних проблем? Ні, подібне точно не влаштовує. Я не знаю Змія. Не знаю, що у нього на думці. Це зараз він грає зі мною, а потім, коли доведу? 

— То може краще підписати договір, де ти зобов'язуєшся розібратися з татовими проблеми, а я в цей час твоя дружина… І…і потім, коли усе закінчиться, ми розлучимося? — судячи з металевого відблиску у його очах, я несу нісенітницю. — Ти ж борг віддаєш, — додаю швидко та роблю маленький крок назад. На всякий випадок. 

Макс встає. Минає мене, йде у вітальню й наливає собі в склянку бурбон. Мені не пропонує, не знаю чи навмисно. Потім йде на терасу, дозволяючи вітру пестити оголену шкіру. Я за ним хвостиком. Очікую відповіді й водночас боюся почути її. 

— Що скажеш? — нагадую про питання.

— Ти не забагато хочеш, враховуючи, що мій борг тебе не стосується? Захищаючи тебе я захищаю твого батька від маніпуляцій. Віддаю борг. Це все, що потрібно знати.