Глава 9

Запинаюся. Тобто, я взагалі йому не вигідна? Який тоді сенс рятувати мене від проблем мого батька? Та не вірю, що це лише борг, якому бог зна скільки років! 

— Раніше ти казав, що вигідна! — хмикаю. — Чи все це лише через жаль? Вважаєш себе принцом? Рятуєш даму у біді, яка тебе про це не просила?! 

Нерви напружені. Мабуть, мені час відправитися у гори, а не все це. 

— Зазвичай дами, подібні тобі, — розважливо відповідає, явно насміхаючись, — і не просять. Вмикають режим “все сама”. Тільки, упс, проблемка, самостійність може призвести до гіршого. 

— Ах, ну точно! Як сама не здогадалася, о, благородний Змію?! — гиркаю. — Ти не просто рятуєш, захищаєш, ще й фінансові проблеми моєї сім'ї розв'язуєш, вірно? Ти, певно, ще й нафтою зі мною поділишся, і подаруєш мені Дубаї? А чому ні? 

Макс витримує мою істерику з абсолютною байдужістю. Дивиться холодно, пронизуючи кригою наскрізь.І це злить ще більше.

— Легше? — спокійно запитує гіпнотизуючи проклятими довгими віями та розрізом очей. 

— Ні, — тихо відповідаю. 

— Тоді пропоную полегшити стан вечерею. 

Заспокоююся. Тон Змія не додає вогню у настрій, навпаки, гасить обурення. 

— Не голодна, — буркаю.

Наступає на мене. Швидко, різко, не залишаючи навіть шансу вдихнути трішки кисню. Зупиняється близько. Занадто близько. Руки тримає у кишенях спортивних штанів, проте достатньо і його зросту та того як нависає зверху. Нахиляється до вуха, навмисно, щоб дістати й показати, хто головний:

— Знаєш, Вел, мені починає набридати повторювати тобі все по кілька разів. Я не люблю, коли мені щось набридає. Ти ж розумієш про що я? — загрозливо. Від тону мороз мчить шкірою. — Вже пізно щось змінити. Змирись і будь слухняною дівчинкою. 

Важко і швидко дихаю. Нова хвиля спротиву пробігається навколо іскрами. Навіть рота відкриваю, щоб відповісти щось, та здоровий глузд каже, що краще помовчати. Страх злегка нагадує про себе. Шепоче, що я погано знаю цього чоловіка. Врешті-решт, одного разу він замкнув. Отже, здатен і на більше, вірно ж?

Задираю гордо голову. Хоч так продемонструю, що ні чорта він не зламав мене. Дивлюся твердо в очі й змушую себе усміхнутися. 

— Що на вечерю, наречений? 

Якщо Макса і дивує поведінка, то ніяким чином не показує цього. Відсторонюється і йде на вихід зі спальні. 

— От і поговорили, — бурмочу і йду за ним. 

На кухні Змій жестом вказує сідати за стіл. Страви вже розкладені, апетитно пахнуть. Впертість впертістю, а на голодний шлунок ще ніхто не прийняв зваженого, розумного рішення. А мені потрібно його прийняти. Бо план: подзвоню і все дізнаюся — фактично провалився. Я гадала, що втеча щось вирішить, але Макс і мама вправно продемонстрували, що ні. Її слова про проблеми й те, що хтось мав нахабність запропонувати мене у якості їх розв'язання, взагалі не імпонують, навіть лякають. Я не лялька, не предмет, щоб мене комусь дарувати, і в якомусь сенсі радію, що батьки шукали варіанти, як захистити. Так, їх вибір не подобається, бо шлюб явно не входив у мої плани, та й у Змія теж. Швидше за все у нього є якісь мотиви. Не вірю, що немає. Який тоді сенс мучити себе та одружуватися з дівчиною, котра яро проти? 

Проте, мабуть, варто подумати гарненько, що робити далі. Залишатися поряд з Максом, бо він захистить і до потенційної дружини нафтового магната дійсно ніхто зайвий раз не полізе? Тікати?...Але наразити себе на небезпеку через проблеми тата? Знати б конкретно наскільки ця небезпека небезпечна...

Зітхаю подумки, поки ми вечеряємо у тиші. Ніхто не розуміє мене. З самого дитинства мене постійно намагалися контролювати, забезпечувати усім. Давали все, що хотіла і коли хотіла. Вирішували за мене. Казали як поводитися. Вказували навіть. А я постійно протистояла цьому і намагалася відстояти свої права на прийняття рішень самостійно. В Лондоні вдалося побачити себе. Я змогла жити без вказівок, сама забезпечити собі комфорт. Сама приймати рішення. І це було неймовірно. Повна свобода дій. Ніхто не розказує, що, як і куди. Ніхто не каже усміхатися, бо це потенційний партнер на зустрічі, поки його син масляним поглядом роздягає. Ніхто не проводить виховні бесіди стосовно норовливості та впертості характеру й не натякає, що вийти заміж бувши такою, складно. Наче я колись мріяла про заміжжя! Принаймні точно не про такий шлюб, де мене знову хтось буде контролювати.

І вуаля, Змій, як вишенька на тортику. Він навіть переплюнув опіку батьків. Але з ними я хоча б знала, що їх дії виплекані любов'ю та хвилюванням за доньку. А дії Макса прості —  я приношу дискомфорт. Неслухняна, вередлива, Вел, яка навіть з даху не боїться впасти, аби не дати керувати собою. І Макс бачить цю рису. Бачить, що я протистою….Саме тому обмежує в усьому. Тільки від батьків я знала чого очікувати викинувши чергову витівку, а від нього ні. Межа їх терпіння була відома, а його ні…

— Радий, що моя наречена має такий здоровий апетит, — зауважує Змій. 

Підіймаю на нього очі відірвавшись від вечері. Радий? 

— Мгм, — мугикаю. 

Якось немає вже настрою продовжувати з ним сперечання. 

— Отже, і діти будуть здорові. 

Давлюся шматком м'яса. Кашляю. Ошелешено й обурливо дивлюся на чоловіка. Розслаблений, на губах посмішка, від якої заховатися хочеться, а в очах виклик. 

Охх! Оце то ляпнув! Вел шокована! Як гадаєте, Змій знущається, запитавши це, чи дійсно замислився про дітей?