Глава 8.1

— Козел! — бурмочу, варто чоловіку залишити мене саму. — Ну ти й козел, Змію!

Втім, він все ж залишає телефон, що неймовірно тішить. Я хапаю його та миттю мчу у спальню, ігноруючи трепет від дотику його губ. Шкіра все ще там горить. 

Не варто зациклюватись на цьому. Не варто. 

Лягаю на ліжко й одразу набираю маму. Кілька гудків і вона відповідає на дзвінок ласкавим:

— Привіт, донечко. 

— Мам! — сльози виступають на очах. — Привіт.

— Як ти, моя мила? — голосом сповненим ніжності.

— Погано, — тоном ображеної дитини. — Я хочу знати чому ви продали чи віддали Змію? Навіщо? — одразу починаю з головного. 

Мама зітхає. Сум у її словах, бентежить:

— Велісіє, золотце, ти ж говорила з татом. Я знаю, складно і ти не розумієш, та причини вагомі. 

— Які? — напружено. — Я хочу знати, які ж ті причини?

Мама мовчить. 

— Ма?

— Ти у нас норовлива красуня, вільна пташечка яка ніколи нікого не слухає. 

— Це не відповідь! 

— Так ми тебе захищаємо. — подумавши, відповідає. —  Шлюб з паном Змієм закриває двері до тебе. Він захистить тебе. 

— А Захар? Брата не потрібно захищати? — відчайдушно запитую.

— Захар не цікавить нікого, а ти…цікавиш, люба. 

— Це Нестеренка син? Він?

Чую, як мама вагається. Наче і хоче розповісти, та з іншого боку, не може. Або ж тато заборонив. 

— І він теж, — неоднозначно відповідає.  — У батька проблеми, Велісіє. Це стосується усього нашого добробуту. Я кажу це, щоб ти розуміла наш вчинок. Татові запропонували розв'язати проблеми тобою. Розплатитися тобою. Але як ми можемо? Га, донечко? Як ми можемо віддати тебе комусь?

Нерви напружені, мозок старанно і швидко обробляє інформацію. Йду до вікна й відсунувши штори, розглядаю місто. 

— Ну братом ви платили, коли просили зустрічатися з тією! — докірливо. 

— Вона подобалася йому, Велісіє, — суворо відрізає, варто почути нотки звинувачення у її бік. — Це інші речі. Твій брат просто завжди цікавився нашим бізнесом і усім, що стосується його процвітання. Ти — ніколи. І я не засуджую, — швидко додає. — Ми різні, і це нормально. 

— Гаразд. Але ви так хотіли захистити мене, що віддали Змію, наче ми у середньовіччі якомусь!

— Ми не віддали! Навіть не думай такого! Максим Змій відповідальний, серйозний чоловік, якому твій батько одного разу допоміг. Коли тато шукав варіанти які б захистили тебе, Максим простягнув руку допомоги. І, люба, ваш шлюб тимчасовий. 

Хмикаю. Ага, чула я вже, який він має бути тимчасовий!

— Цікаво, чому? — удаю, що про невідомий борг і не чула. Раптом вона розповість щось? 

Мама зітхає:

— Колись тато виручив його. Дав фінансову змогу стати тим, ким він є зараз. Тому Максим вирішив, що зобов'язаний допомогти врятувати нашу доньку. Ми не наполягали, але він сам запропонував шлюб, як гарантію твоєї безпеки. Ніхто не полізе просто так до дружини нафтового магната, який в ОАЕ дружить з шейхами. Ти ж знаєш, що ми значно нижче у цій ланці бізнесу. 

Тепер зітхаю я. Якось легше не стає. 

— Які у нас проблеми? З чим саме?

— Зараз у нас деякі фінансові труднощі. 

— А конкретніше? 

— Люба, я… Не знаю чи варто казати. 

— А чому ні? Я ж донька ваша! Маю право знати! 

Мама мовчить, а мене це жахливо дратує. Хочу володіти всією інформацією. Змій в якомусь сенсі має рацію, не він повинен розповідати про наші проблеми. Враховуючи, що він лише віддячує татові за минуле. 

Хитаю головою, очікуючи поки мама наважиться. Смішно навіть, що Макс віддячує. Хіба у нашому світі хтось колись віддає борги? Зазвичай люди запам'ятовують погане, а добро швидко забувають. 

— Я запитаю у тата. Наскільки розумію твій наречений віддав телефон вже, тож…зможемо у будь-яку мить зв'язатися.

Задихаюся від обурення. Отже, знала, що він забрав його? 

— Може ти ще сказала, щоб виховав твою доньку? 

— Велісіє…

— А що, мам? Ти знала, що я без зв'язку і тебе це не бентежило? 

— Я вірю Максиму Змію, — відрізає. — І знаю, що всі його дії покликані захистити тебе.

— Ага, особливо замкнення у кімнаті! А ще заборони на спілкування з усіма! У буквальному сенсі, мамо! 

— Так потрібно, — тихо промовляє.

Не можу повірити, що вона погоджується з його діями. Не бажаючи загострювати ситуацію тисну відбій. Відчуваю, що ще кілька хвилин розмови і я вибухну. 

Легкий стук звучить несподівано. Обертаюся. Мій “наречений” стоїть у дверях спершись на одвірки. Переодягнувся в спортивні штани та футболку. Босоніж. Руки складені на грудях. На губах блукає розслаблена усмішка. 

— Бачу, мама не впевнила тебе довіряти, — повільно каже. 

Звужую погляд. Я збентежена і розсерджена водночас. 

— Людині, котра чомусь захотіла віддати борг запропонувавши шлюб? — хмикаю. — А що, дівчата в ОАЕ не такі, як у нас? Скажи, — вкрадливо промовляю, — тобі ж теж вигідно? 

Макс хижо посміхається. Погляд небезпечний. На тілі виступають сироти, миттєво реагуючи на його настрій:

— Не повіриш, ти мені взагалі не вигідна.