Глава 8

У квартиру ми заходимо у мовчанні. Змій жестом запрошує присісти на диван та вмикає світло. М'яке, трішки приглушене, воно малює тіні навколо, кидає їх на стіни, створюючи затишок. З відкритих дверей балкона в приміщення проникає свіжий весняний запах міста. Це егоїстично, мабуть, або дивно, та так проводити час мені подобається значно більше, ніж на дворі, посеред порожніх вулиць і холоду. 

Сідаю, поправляю складки сукні, бо потрібно чимось зайняти руки. Розумію — зараз на мене очікує виговір. 

— Це твоє, — Максим ставить між нами мій телефон, сідає на дивані зручніше, спирається на спинку й відкидає голову. Видається повністю розслабленим. — Але отримаєш, — каже, коли тільки починаю тягнутися до смартфона, не вірячи у власне щастя, — якщо мене задовольнять твої відповіді. 

Рука так і завмирає над бажаним предметом. 

— Відповіді на що? — напружено.

Втім, він ігнорує. Закочує рукави гольфа та не розплющуючи очей, запитує:

— На що ти розраховуєш після втечі?

В горлі встає клубок. Давкий, великий. Який не дає глибоко вдихнути. 

— М-м-м-м…. — мляво мугичу.

— Чітко, Вел! — наказує. 

— На життя, — швидко промовляю. 

— Яке? — байдуже. 

— Таке, яке вела у Лондоні. — чесно.

— Тобто, тебе влаштовує невизначеність? 

— Ну чому невизначеність?

— Бо ти жила на викрадені гроші, але все одно думала про те, що буде далі, коли гроші закінчаться. А я, — твердо продовжує, — все одно залишався б загрозою твоїй свободі. 

— Пішла б на роботу. Потім все якось минулося б… — стенаю плечима, кидаючи обережні погляди на профіль Макса. 

Чоловік хмикає. Повертає голову та впивається у мене поглядом. Таким, що наскрізь, і здається, наче прилипаю до дивана. Тіло не рухається, ніби й не моє. 

— Минулося б. У обіймах Нестеренка. Він — не жарт, Вел, — сухо викарбовує. — І якщо тобі хочеться жити, а не виживати, то прийми нас, як факт, який не змінити. Ти — моя наречена. Я віддаю борг. Заплатив за тебе, як і казав на початку нашого знайомства, бо так захотів. Ці гроші потрібні твоєму татові не для власних потреб. 

Не нагадую, що казав, що захотів мене. Судячи з усьогл це через той невідомий борг, а не через бажання, якого я не помітила.

— І що за борг? 

— Це наші з ним справи. — тоном, після якого і запитувати більше нічого не хочеться. Відвертається знову і продовжує: — Правда одна — у вас проблеми. Серйозні. Нестеренко у цьому замішаний. А я вліз, бо не люблю бути винним. І шкода тебе стало. Повір, не я ламаю людей.

— Скажи це тій мені, яка сиділа під замком, — буркаю. — Шкода…чому ж шкода мене стало? 

Змій уїдливо хмикає:

— Сам запитую себе: чому? 

Чомусь ця відповідь не дає відвести від нього погляду. Дивлюся на чоловічий профіль, довго, пронизливо. Шукаю відповіді, та немає її. Можливо тому, що Макс і сам її не знає? 

— Отже, — повільно кажу, — ти рятуєш мене від проблем та Нестеренка?Вірно?

Киває. 

— Тому тато казав, що з тобою я у безпеці, — бурмочу під ніс, — а ти віддаєш борг, ставши ворогом Нестеренку з незрозумілих для мене причин, який… Що від мене хоче Георгій?

Змій всміхається. Дивиться ліниво. Вкотре враження, що він небезпечна змія, а я її жертва. Навіть сумніви беруть чи дійсно він друг, чи все ж ворог? Але, враховуючи слова тата…все ж друг? 

— А що зазвичай Георгій бере у своїх дівчат? Ти ж знаєш. 

Мовчу, проте дихання пришвидшується. Георгій Нестеренко одержимий маніяк, от і все. Він спустошує дівчат, які були його “парою”. Таке враження, що вміє патрати душу, принаймні щось подібне виникає у думках, коли дивишся в очі його колишніх…

— Чому я? 

Змій стенає плечима. 

— Хто знає. Батько шукав шляхи твого захисту, Вел. І знайшов. Шлюб зі мною гарантує безпеку. — подумавши додає. — З багатьох причин.

— Гаразд, а що буде, коли ти справді знайдеш дівчину, яку покохаєш? 

Максим криво всміхається.

— Не зустріну.

— Але все ж, — наполягаю. 

— Я не вмію кохати, Вел. 

Відмахуюся від цих слів. Не вірю. Всі вміють, просто по різному. 

— І все одно! 

— Якщо таке станеться, то зроблю її коханкою. 

— А я? 

— Що, ти? 

— Я, якщо зустріну своє кохання? Ми ж не будемо одружені цілу вічність? 

Темні вії чоловіка тріпочуть. Губ торкається хижа посмішка. Немов…він якраз планує вічність. 

— Вважай, вже зустріла. Іншого не дано.

Хмикаю. 

— Егоїстично, хіба ні? Тобі коханку можна, а мені ні! 

Змій встає, обходить диван. Думаю, що залишить без відповіді, але ні.  Чоловік встає за спиною, схиляється до шиї. Торкається губами її вигинів, викликаючи сироти, й каже:

— Можу поділитися своєю, якщо тебе цікавить подібна тема.

Оце так натяки пішли))Вел явно не очікувала пропозиції ділитися коханками))) Як враження? Як гадаєте, що за борг у Макса?