Глава 7.1

Вагаюся. Це ж мій шанс. Я хотіла втекти. І хочу. Зовсім немає бажання ставати дружиною чоловіка, який має якісь там свої причини та може у будь-яку мить замкнути, бо я зробила щось не так, на його думку. Я не хочу, щоб він віддавав невідомий мені борг, через якісь там проблеми у тата, одночасно не пояснюючи нічого і, шантажував Нестеренком. Змій вважає, що він має важіль? Що через страх і розуміння жорстокості Георгія, я змирюся, оберу менше зло і піду слідом?

Ні чорта подібного!

Всі емоції, котрі вирували у мені після поцілунку, зникають. Їх замінює злість і повне нерозуміння ситуації. А ще мовчазні, — поки я не доберуся до тата, — докори, що ніхто не бажає пояснити хоч, якого характеру у моєї сім'ї проблеми! Неначе так складно — взяти й сказати банальну правду. Це б полегшило життя, моє так точно. 

Тож, я рвучко розвертаюся та крокую у протилежну сторону від Максима Змія. Йду швидко, не озираючись, боячись, що передумає і наздожене. Але, як не дивно, позаду тиша.

Повертаюся на площу. Там все ще триває свято, тільки з вогнем більше ніхто не грає. Сідаю на одну з лавочок, закриваю обличчя руками. Намагаюся тримати себе у руках.

Перше — я вільна, навіть тікати не довелося, Змій сам відпустив. Друге — у мене немає ні грошей, ні телефона, ні документів при собі. Я фактично гола. Але ж сама обрала. От і потрібно тепер випливати з того лайна, в якому опинилася. 

І що робити? Втекти у Лондон було просто. Я мала всі відповідні документи, гроші, шалене бажання уникнути шлюбу з незнайомцем. Тепер цей незнайомець вліз у моє життя і зіпсував його. 

Стає прохолодно. Все ж, на дворі весна, а не літо — вечори ще вітряні, холодні. Обіймаю себе руками. Зітхаю.

Дурепа я. Відпустив, і що? Сиджу тут, бо немає куди йти. Можна було б відправитися додому, тільки як? Сумніваюся, що мене візьмуть в автобус чи потяг безплатно. Можна попросити у когось телефон і набрати брата чи маму, попросити переказати гроші, чи приїхати й забрати. Але! Де провести час, поки чекаю на них? І, найголовніше, я не пам'ятаю номерів телефонів, лише останні цифри. 

Натовп рідшає. Свято давно закінчилося, люди йдуть додому або у готелі, грітися та вечеряти. Я залишаюся на лавці. Спустошено спостерігаю за продавчинями, які замикають крамниці. У висновку, на вулиці лише я та самотній ліхтар. Ну і холод. 

Збігає ще якийсь час, мабуть, небагато, проте, коли ти не маєш змоги дізнатися точно, складається враження, що кілька хвилин перетворюються у години. Тиша у старому місті напружує. Страшно. Гучні вигуки десь у закутках дворів лякали б не так. 

— Ну і чому ти така вперта? —  бурмочу собі під ніс. А потім і відповідаю: — Бо не хочу, щоб хтось керував мною, наче лялькою. Я жива, а отже можу сама обирати. Це є те, чого прагнуть усі люди у світі — самостійності, в якій ти ні від кого не залежна, і сама вирішуєш та обираєш. 

Встаю та починаю крокувати у напрямку, в якому не так давно пішов Змій. Повільно, розробляючи м'язи й намагаючись зігрітися. Светрик на сукні з тонкого шовку взагалі не рятує. 

— Обирай, — перекривлюю, поки йду, слова Макса. — Йди зі мною, або залишайся тут. Теж мені, бісів добрий самаритянин. Це ж був вибір без вибору, хіба ні? Просто я занадто вперта, щоб визнати це одразу. 

Кроки позаду лякають. Зупиняюся й різко обертаюся. Нікого. Лише темрява й поодиноке світло від ліхтарів. 

Облизую губи. Відчуваю, що більше не холодно, навпаки — гаряче. Спина вмить пітніє. Вдивляюся у вулиці та провулки, але місто Лева не показує хто ж там ховається  у тінях. 

Видихаю. Намагаюся заспокоїти перелякане серце й продовжую йти. Взагалі-то я не знаю як мені повернутися до Змія. Ми їхали на автомобілі, зараз йду саме на його місце стоянки. Спробую йти так, як їхали. Іншого шляху немає. 

Знову кроки. Легкі. Той, хто позаду не приховує себе, але й не показує явно. Знову озираюся, але марно. Тож вкотре повертаюся назад, щоб іти далі, і налітаю на стіну з твердих чоловічих грудей. 

— Ой!

— Ой, — голос Змія радує і злить водночас. 

Підіймаю погляд. Красиві очі чоловіка дивляться роздратовано, губи стиснуті, щелепи напружені. Він явно не дуже щасливий, що кинув тут. 

— А як же: йди за мною, або залишайся тут? 

Темні брови Макса дещо здивовано вигинаються, зате вигляд більше не напружений, навпаки, він розслабляється. Здається, подобається питання. 

— Шкода, мене не попередили, що ти язва, — легко кидає, ставить руки на плечі та розвертає нас обох до провулка. — Пішли.

— Бо тоді б, що? — запитую, але дозволяю вести себе. 

Не хочеться визнавати, але владний дотик Змія, теплий і повний відчутної сили, приносить полегшення та проганяє ірраціональний страх. 

— Не випускав би з кімнати, — ліниво лунає.

Пригортає ближче й зітхає, наче я дитя, яке ще виховувати й виховувати, виводить до чорного авто за рогом.

Вкотре впевнююся — коли Змій поводиться ось так, невимушено, — не страшно. Можна навіть сказати, що подобається.