Глава 7

Перші кілька секунд, поки час зупинився, Макс дивиться на мене. Дивно дивиться. Напружено, з байдужістю і явним бажанням позбутися. А потім, поки я обіймаю його за шию, ставить свої руки на талію. Светр задерся, тож долоні занадто відчутно лягають на тканину сукні-комбінації, пропалюють теплом до нутрощів. 

Мовчки, під мелодію пісні “Будь зі мною” Змій втягує нас у саму гущу подій. На дворі вже давно стемніло, хлопці з вогнем продовжують шоу навколо, рухаючи полум'я дивним чином під звуки музики. Ми ніби опиняємося у коконі з людей, проте наодинці самі із собою. Вогонь утворює казкову атмосферу, мелодія допомагає йому у цьому. 

Змій тримає мене у руках обережно, немов я вибухівка, котра здетонує у будь-яку мить. Кружляє у танці, то притискаючи сильніше, то даючи шанс видихнути й відсторонитися. Дивиться в обличчя. Напружено, пронизуючи наскрізь незрозумілим поглядом. Дотик чоловічих рук відчувається аж занадто гостро. Немов нас не розділяє тканина…

Несподівано для себе розумію, що дихати стає складніше. Плавні рухи пальців викликають хвилі приємного тремтіння. Зазираю у його очі у відповідь. Рот привідкривається, а для Змія виглядає, певно, як запрошення. Він накриває мої губи своїми. Владно, ніби мітку ставить. Рішуче, наче нарешті наважився. Пристрасно і грубо. А я відповідаю, бо потрібно відповісти. Але не буду брехати, що поцілунок не подобається. 

Макс діє рішуче. Притискає до свого тіла сильніше. Втискаюся у тверді м'язи, ковзаю пальцями по тканині гольфа й кладу їх на грудну клітку чоловіка, поки його язик грає з моїм. Дихання стає диким, некерованим. Голова починає крутитися, немов я на гвинтокрилі, який стрімко несеться у прірву. 

Відриваю свої губи. Гаряче дихання Змія пропалює наскрізь. Аромат парфуму приваблює, спокушає поцілувати чоловіка, та це буде занадто. Я взагалі не збиралася цього робити! Все, що мені потрібно — заслужити повернення телефона. 

Раптом він всміхається. З попередженням, уїдливо, наче переміг ворога. В очах відбивається вогонь, перетворюючи металевий колір на плавлене золото. 

— На що тільки не підеш заради телефону, вірно, Вел? — в голосі немає докору, лише констатація факту. 

Вінок з його голови падає. Знімаю руки Макса з талії й зупиняюся. Дивлюся сердито. Бішуся, бо розгадав. Гордо задираю підборіддя:

— Я голодна.

— Натанцювалася? — з легкою насмішкою.

— Просто є той, хто псує усе навколо. 

Погляд стає суворим. 

— Не переходь межу, — попереджає. 

Швидко й важко дихаю. Ось воно. Варто Максу відчути, що я беру верх, як одразу повертається до ролі мудака, який типу повинен захищати, але водночас купив мене. До того, хто може погрожувати й ще й виконати погрози. Цього Змія боюся. А того, який…поцілував, ні. 

— Тоді натанцювалася, — різко кидаю, не бажаючи давати йому відчуття перемоги й, різко розвернувшись, крокую крізь натовп. 

Наздоганяє. Хапає за руку й притискає до себе. Ліниво каже, тепер тягнучи мене у потрібний йому бік:

— Бачу, що одного разу тобі мало, вірно? Проблеми із засвоєнням вивченого?

Кидаю на нього повний нерозуміння погляд. Доводиться йти швидко, адже змушує підлаштовуватися під його крок. 

— Мало?

— Ще раз спробуєш втекти, загубитися у натовпі, бажаючи звільнитися від мене, і повір, пошкодуєш. 

— Замкнеш? — фиркаю.

Смикає. Зупиняє нас за рогом старої будівлі. 

— Вважаєш, все, що відбувається — жарти? — суворо лунає. — Я тебе попередив. 

— Тато сказав, що рятуєш від чогось! То якого чорта ти намагаєшся керувати мною!?

Змій всміхається. Небезпечно, гостро. Ховає руки у кишені стильних штанів і дивиться так, що нутрощі перевертаються. 

— У твоєї сім'ї проблеми, Вел. Проблеми! — наголошує сухо. — Твій порятунок вигідний мені, і все, дівчинко. Все. Я не терпітиму твій характер, бо ти моя наречена. У тебе є два варіанти: опинитися у руках Нестеренка, бо дістанеш ; і другий — бути чемною дівчинкою, дати можливість батькові розв'язати деякі питання, бути моєю дружиною у майбутньому, і жити спокійно.

— Спокійно? — перепитую. — Ти обмежуєш мене! Ти…

Крок. Він робить лише крок, а я замовкаю, варто потонути в холоді його очей. 

— Я твій майбутній чоловік, Велісіє, — вкрадливо каже у напівтемряві вулиці. — Я одразу попередив тебе, чого очікую від твоєї поведінки. На це є причини. Крапка, — крижаним тоном. — Тепер я бажаю все ж повечеряти. Але, якщо ти так палко звинувачуєш мене в обмеженнях, що ж, дам вибір: йди зі мною, або залишайся тут. Сама. Більше вибору не буде. 

Серце б'ється швидко. Налякане чомусь. Довірливе, бо вірить всьому, що сказав Змій. І чому? Бо тато сказав, що з ним у безпеці? 

— Хіба так складно просто пояснити, що відбувається? — вигукую у спину. — Я ж не багато прошу! 

Зупиняється. Не обертаючись, відповідає:

— Я не той, хто повинен дати відповіді. У мене є мої причини. Вирішуй. 

— Як? — гиркаю, обіймаю себе руками. Стає прохолодно. — Проблеми, проблеми... Які? Поки є Нестеренко, ти й нуль пояснень! А ще обмеження, бо вважаєш, що маєш право керувати моїм життям! Моїм! 

— Враховуючи твій характер? — лунає уїдливо. — Тебе взагалі потрібно замкнути було до розв'язання проблем. Я просто віддаю борг!

Ці слова виводять з рівноваги. Який ще борг? Змій не допомагає, лише плутає сильніше. 

— Ти ж сказав, що дав більше, тому я твоя наречена… Потім про проблеми… Захист. Який ще борг? 

Але Макс більше не відповідає. Ігнорує. Кілька секунд вичікує, а далі йде геть. Залишає саму на вулиці, впевнений, що піду за ним. 

Так-так-так, як гадаєте, який борг віддає Змій батьку Вел? І, чи піде вона за Максом?