Глава 6.1

— Дивне питання, — відповідаю. — Мене насильно видають заміж за якогось там Змія, попри мої бажання і плани. — веду плечима. — Я чула про тебе. Чула, що ти…не хороший. 

Максим ледве помітно всміхається. Враження, що йому подобаються ці чутки. 

— Та і, — додаю, — враховуючи твої заборони, це правда. Ти ламаєш людей. Обмежуєш. — кажу все спокійно. Настрій не для істерик чи сварок. Просто констатація факту. І ні, я не прийняла свою нову долю, просто поставила все на паузу. До повернення телефона та розмови з братом. А далі побачимо...

— Хочеш почути у відповідь виправдання і слова, що я не такий? — ліниво звучить.

— Є сенс? Я вже все побачила. Шлюб, заборони, обмеження, замкнення, покарання… — відвертаюся. Його питання все ж таки псує настрій. 

— Цікаво, чому ж… — в тоні лунають нотки повні сарказму.

Фиркаю. Вирішую, що відповідати не буду. Зараз потрібно поводитися чемно, я ж хочу свій телефон назад.

Кортеж, який супроводжує, бентежить. Змій займається нафтою, отже він достатньо має статків, щоб заплатити татові, поки так і не ясно за що ж конкретно. Бо те, що вони не були призначені за право взяти мене у дружини, це вже зрозуміло. Змій ввів в оману, сказав, що захотів собі, проте ясно і видно, як білий день, що це відверта брехня. 

Захист. З ним я захищена. Чому? Від кого? В що вляпався татко? Чому від мене залежить добробут сім'ї? Хоча, я б перефразувала — добробут сім'ї залежить від того, наскільки сильно я опираюся Максиму, як одне з припущень. Ось тільки проблема — він обмежує мене. Просто так, адже ні як жінка, ні як супутниця, я його не цікавлю. І саме тому моя реакція на все ось така. Бо я не річ, щоб мене продавати (захищати?), я особистість, яка має власну думку і бажання.

Місто Лева зустрічає сонцем, туристами, трамваями та старими будівлями. З насолодою прилипаю до скла автомобіля й розглядаю все навкруги. До нестями подобається те, що бачу. Бруківка замість асфальту,  — а ми їдемо через старе місто, — костьоли,  будиночки у стилі італійського палаццо епохи Відродження, одягнені у сукні та фраки люди, чи то косплеєєри, чи просто розважають туристів, котрі утворюють собою щось дивовижне. Шкода, що проїжджаємо повз і все це минає так швидко повз мене. 

Мабуть, розчарування на обличчі занадто явно, адже Змій кидає на мене дивний погляд. 

Врешті-решт ми добираємося до цікавої новобудови. Частково вона  має сім поверхів, і ще  п'ять та два. Виконана у вигляді сходинок, які йдуть вверх, а потім вниз. Дім красивий, відкриті балкони прикрашені квітами, вікна панорамні, останні поверхи взагалі мають величезні балкони-тераси, з можливістю проводити там купу часу. Виконана новобудова у чорно-коричневих кольорах та прикрашена сучасними панелями. Одним словом — дім чудовий.

Максим паркується у підземному паркінгу. Супровід теж. Цією ж компанією ми підіймаємося на останній поверх ліфтом. Мовчки. Навіть дратувати вся ця серйозність починає. Зате, коли опиняюся у квартирі, то з насолодою виходжу на балкон-терасу. Її примічаю одразу, та і складно не помітити, коли всі вікна відчинені. Змій обрав собі найкраще.

Хапаюся за поручні й оглядаю Львів з висоти, трішки меншої, за політ птаха. З насолодою втягую свіже, весняне повітря у легені. А потім здригаюся, варто Максу опинитися поряд. Він випадково кладе свої руки на поручень поряд з моїми. Випадково торкається. Одразу ж щось бентежне пронизує десь між ребрами. Дивне. Те, що мені не подобається, бо відчуваю, принесе лише проблеми. 

— Подобається? — повільно запитує. 

Повертаю голову до нього. Розглядаю ідеальний профіль. Злегка неголений, високий, красивий. Йому б на обкладинку журналу, або у моделі. А ще доглянутий, стильний, приємно пахне. Прямо не чоловік, а мрія. 

— Ні, — з вредності відрізаю. 

Змій ніяк не реагує, навіть не дивиться на мене. Продовжує дивитися у далечінь. 

— Доведеться тут жити? — продовжую гнути свою лінію. 

— Пам'ятаєш я говорив про тортури? — серйозно запитує.

Замовкаю. В голові спливає його голос і слова: “Тортурами змушу погодитися стати моєю фізично і тоді ми щасливо заживемо” . Враховуючи, що покарання було, він замкнув, то який шанс на справжні тортури? Боже! У що мене втягнув батько? 

Вся розслабленість і бажання вередувати зникають. Залишається знову острах. Кажу собі, що зі Змієм потрібно бути обережною. Не варто розслаблятися, бо його голос спокійний, звабливий і врівноважений. Саме такі швидше знищать, ніж пожаліють. Люди, які приховують емоції, думки, не можуть бути щирими. 

— І про те, що я належу тобі. — голос злегка тремтить. 

— Добре. Переодягнись, прийми душ, поїдемо вечеряти у старе місто. Бачив, ти хотіла там зупинитися.

Макс залишає саму, а я від шоку навіть кивнути не можу. Бо, що в біса це таке було? Тільки що погрожував, але помітив, що подобається місто? Зрозумів бажання? Я… Я просто не розумію цього. Як можна поєднувати те, що апріорі не поєднується?