Глава 6

Варто Змію зникнути за дверима будинку я тихо-тихо сміюся. Радість переповнює. Навіть співати хочеться. Давно не відчувала подібних емоцій. Точніше, з моменту мого викрадення посеред Лондону.  Не віриться, що мене випустять з цього заточення. Так-так, фраза: “Побачимо по твоїй поведінці” красномовно каже, що Максим захоче замкнути й у місті, але я так просто в руки більше не дамся.  По-перше, на горизонті тепер видніється можливість втечі. По-друге, я давно хотіла побувати у Львові. Місто красиве, неодноразово дивилася фотографії, але постійні плани поїхати туди та пожити, завжди руйнувалися. Ніби сама доля була проти. По-третє, я отримаю телефон, а отже засіб для комунікації. Одразу подзвоню до брата, він точно знає, що конкретно наразі відбувається і чому це мене раптом потрібно захищати настільки, що я повинна стати дружиною незнайомця. А потім подругам. 

Головне, зрозуміти причину татової паніки й бажання захистити таким дивним чином. Знаючи все, можливо вдасться якось інакше розв'язати цю проблему? Принаймні, сподіваюся на це. 

Час до нашого від'їзду спливає швидко. Катерина збирає деякі речі, мені ж збирати нічого. Все, що я мала — одяг, у якому мене викрали, і два комплекти спортивних костюмів, виділених Максом. Ну і спіднє, на щастя її вже принесла жінка. 

Коли сонце ховається за горизонт ми сідаємо зі Змієм у чорний БМВ. Катерина їде окремо, зі службою охорони, котрі нас супроводжують. Цілий кортеж виходить. Мабуть, і президент тепер так не їздить. Навіть смішно стає. Ні, я знаю, навряд це через мою королівську особу супровід на рівні, а через самого Змія. Тільки виникає питання: від чого він себе захищає? Чи краще: чого боїться? 

Поки у дорозі, вирішую розпитати чоловіка про нього самого ж. Все, що мені відомо — деспотичний бізнесмен, який тримається відокремлено, його бояться, ну і власне все. Ні статків, ні чим конкретно займається, я не знаю. До цієї миті й цікавитися не було потреби. Я ж не планувала ставати полонянкою Змія і, особливо, його дружиною. 

— Чим ти займаєшся? 

Максим дещо здивовано скошує на мене погляд. Не приховує, що питання досить несподіване. 

— Прийняла факт заміжжя і вирішила прорахувати чи вигідний? — насмішкувато лунає у відповідь.

Хмикаю. Дивно почуваюся. Знову, як вранці. Як тоді, коли спіймав, поки летіла з даху. Ніби з нутрощами щось не так. І дивує ще більше інший факт — страх поряд з ним з'являється тоді, коли говорить холодно та відсторонено. В решті випадків, відчуваю швидше обурення, що мене обмежують. 

— Прийняла, — завзято відрізаю.

Тепер хмикає Змій. 

— Чудово, — судячи з його тону — не вірить. — Інших варіантів все одно немає. 

— То чим? — повертаюся до питання. 

— Нафта, — дивує відповіддю. — Ти ж знаєш навіщо вона? — зухвало. 

— Знаю.

— Чудово. 

На якийсь час ми замовкаємо. Милуюся селами та полями за вікном автомобіля. Тепла погода вносить завжди свої корективи у настрій. Завдяки сонцю, блакитному небу, зелені, котра тільки починає свій цикл, почуваюся чудово. А враховуючи, що ми їдемо у Львів, ще краще. 

— А можна ще питання? 

Цього разу Змій дивиться не здивовано, швидше зацікавлено. 

— Я запитаю, — натомість каже. — Чому втекла?