Глава 5.2

В наступні дні час плине до нудоти млосно. Зайнятися нічим. Змій практично не потрапляє мені на очі, а слідкування за охороною, дає зрозуміти, що вони таки не люди. Я ще жодного разу не змогла вловити хоч хвилину, коли міняються. Тож, аби не почуватися принцесою у замку зі страшним змієм, відправляюся до Катерини. Жінка постійно щось готує, випікає. І хоч кожного разу намагається описати Максима неймовірно прекрасною людиною, з нею все одно краще, ніж самій. Так, дратує це  піднесення чоловіка до Бога, та я вміло ігнорую її монолог. 

Зате тішить погода. Доводиться знайти красу у сходах та заходах сонця, прогулянках навкруги будинку та розгляданні квітів. 

Ще за кілька днів мене відверто починає дратувати все. Враження, що Змій знущається, і навмисно. Бо причин, чому ми сидимо у будинку за містом, немає. Принаймні видимих та зрозумілих для мене. 

З сумом пригадую своє життя “на волі”. У мене було все, що задовольняло. Батьки, які люблять. Нехай ми й воювали, бо я не робила все за їх бажаннями та правилами, але я завжди знала, що живу під їх крилом. Я дружила з чудовими дівчатами, яких довелося кинути. Ми познайомилися у коледжі, в університет вступили разом. Одна — Аліна — з села, її мама взяла кредит, щоб навчати доньку, інша — Інеса, — з мого кола спілкування. Її батьки мають бізнес за кордоном. Що там і як, я ніколи не цікавилася, просто знаю це як факт. Але попри нашу різність, ми завжди були опорою одна одній. І зараз, впевнена, дівчата б підтримували та допомагали. Просто я зникла. В один прекрасний день викрала ті гроші та втекла. На жаль, це все одно не врятувало… А хлопець, з яким стосунки тільки-тільки почалися — він з паралельної групи, — навіть і не зрозумів, певно, куди я поділася. 

Моє життя було безмежним. Щасливим. І я раділа цьому. Так, злилася на брата, який завжди був супер чемним хлопчиком і радував тата. Злилася на маму, котра просила мене бути трішки менше норовливою, але водночас цінувала її, коли батько змушував йти з ним на непотрібні мені заходи, де всі брали своїх дітей. Наче це могло бути цікавим — дивитися на дорослих, які цілують одне одного у дупи, а поза очі ненавидять та готові зжерти. Проте все одно перебувала поряд з тими, хто любить мене.

Пам'ятаю, як сердилася на Захара, що він за порадою татка почав зустрічатися з дівчиною, з батьками яких дружать наші. Це була дикість, адже не можна будувати стосунки, бо хтось захотів вас звести з меркантильних цілей. Але Захар не такий. Захар чемний. Бррр! 

А тепер що? Спіймалася у руки Змія. Все одно не втекла. Тільки гроші дарма забрала, бо виявляється, вони не були татовими. Можливо, забравши їх, я створила зайві проблеми власній сім'ї. Не дарма ж Максим сказав, що від мене залежить їх добробут? 

Сьогоднішній день, як і всі попередні, починаю зі сходу сонця. Сиджу на ґанку будинку та дивлюся на небо, очікуючи, поки золотавий диск покотиться горизонтом, підніметься вище й разом зі співом птахів сповістить про початок нового дня. І знову порожнього. Ніякого. Марного. 

Двері позаду відмикаються. Різко обертаюся. З подивом наштовхуюся на чоловічі ноги у чорних штанах й сорочку на оголене тіло. Вона не застібнута, дозволяє побачити гладку шкіру грудної клітки та пресу, мені хочеться дивитися та дивитися, але швидко відводжу погляд. 

— Добрий ранок, — буркаю. 

Максим сідає поряд. Торкається ногою до ноги. Тепло від його тіла пронизує моє. Бентежно якось. Незвично. Щось у шлунку перевертається. Дивне відчуття з'являється всередині, немов з нутрощами все не так. 

— Добрий, Вел, — спокійно промовляє й спирається ліктями на свої ноги. Дивиться туди ж, куди і я. 

— Ти віддаси мені телефон? — запитую, вирішивши, що нагоди забрати його не буде. 

— Навіщо він тобі? 

Роздратовано закочую очі. 

— А тобі? 

— Я ним не користуюся, — відрізає й повертає голову до мене. Відчуваю як пропалює очима профіль. Але змусити себе поглянути у відповідь не можу. Хочу, та щось не пускає. 

— Тоді віддай. 

— Це все? 

Це питання відкриває дверцята, які останні дні вдавалося тримати замкненими, аби не розтрощити пів будинку.

— Ні, не все! — уїдливо кажу. — Дай відповіді на питання і врешті-решт випусти мене! Бо, присягаюся, я втечу. 

Чую, як чоловік хмикає. Він вважає мене дурепою, дивиться зверхньо, як на мале дитя, котре загралося. Навіщо ж тоді одружуватися з такою? 

— Я вже казав про зламані ноги, — повільно й так м'яко промовляє, що сироти виступають на шкірі. Ранішнє тепло тепер здається зимовим вітром. 

Вся безмежність від споглядання сходу зникає швидко, наче й не було. Одне його речення і мене заносить.

— Так, вони будуть найменшою з моїх проблем! Пам'ятаю! Я повинна бути чемною, слухняною і все таке, і тоді, ти не замкнеш мене у кімнаті! Деспот! Холодний, апатичний, беземоційний! Оболонка! — гнівно кидаю.

Наважуюся поглянути на Максима. Наштовхуюся на метал, який пронизує голками. Боляче. Навмисно. Поглядом забирається під шкіру й завдає болю. До неприємного осаду. Навіть гнів стихає. 

— Ну навіщо я тобі? Для чого дивитися так і все одно одружуватися? — злітаю з ґанку й повертаюся до чоловіка обличчям. Не можу сидіти. 

Змій розважливо пробігається по мені очима. Повільно, знову демонструючи схожість зі змією, котра очікує слушної миті, аби проковтнути. 

— Частково ти знаєш відповідь на питання. Заради твоєї безпеки, — промовляє, наче змилувався над дурепою й сказав очевидне. Але ж це не повна відповідь. Уривок, вирваний з контексту. 

— О-о-о, дійсно. — хмурюся. — Як я забула?! 

Психую. Мене бісить, що ніхто нічого не каже. Невже я не заслужила? Просто хочу знати правду. Може, якби тато сказав, що сталося, я б не опиралася? Не тікала б?... 

— Нестеренко — причина небезпеки? 

Змій всміхається. Очі загоряються, іскрять. 

— Гадаєш? 

Закочую очі у роздратуванні.