Глава 5.1

Це питання — марна спроба. Знаю. Але тато вчив, що не відмикаються ті двері у які не стукаєш. 

Важкий погляд Максима каже значно більше, аніж мовчання. Він не збирається відповідати на мої питання, пояснювати щось і, натякає, що краще б запитати у тата. Тільки проблема ж у кількох речах одразу: батько не хоче відповідати, і у мене забрали сумку з телефоном. Виходячи з другого, я не можу подзвонити ні брату, ні мамі. Замкнена, за містом, у будинку, який ненавиджу всією душею. З людиною, яку дещо боюся і точно не бажаю ставати йому дружиною, навіть якщо зі слів батька таким чином рятуюся від незрозумілої небезпеки. 

Максим підходить ближче. Носки його черевиків впираються у мої. Дорогий аромат парфуму, того самого золота, — бо інакше ідентифікувати цей запах не вдається,—  заворожує, шепоче вкрадливо на вушко, щоб вдихнула глибше, аби запах вбився навіть у пори. Не рухаюся. Вперто дивлюся в очі. Насуплені, суворі, байдужі. Чужі. 

Він заводить руку за мою спину. Чую як відкриваються двері. 

— Зайди, — вкрадливо промовляє й торкається дихання щоки. 

Це не ніжно. Не пристрасно. Швидше, ніби лезом по шкірі. 

Видихаю. Повернутися до Максима спиною не дозволяє інстинкт самозбереження. Доводиться зробити крок за поріг разом з ним, в унісон. 

— Гарна дівчинка. 

Варто дверям замкнутися і Змій відступає від мене, ніби я щось бридке. Вкотре впевнююся, що мала рацію, ще до інформації від тата. Тут не пахне нічим фізичним навіть. Я не подобаюся Змію. Він не хоче мене ні у якому з варіантів. Просто…сказав так, що захотів, бо потрібно було щось сказати. 

— Відпусти мене, — шепочу відчайдушно. Благаю, бо не можу. Задихаюся поряд з ним. Задихаюся від розуміння, що кілька днів тому я була вільним птахом, а сьогодні звір у клітці. — Відпусти. Ну навіщо я тобі? — гаряче прошу, помітивши, що він слухає. — Ти винен щось татові? Тому заплатив? — тільки не розумію чому тоді ці гроші не батька. Хіба, він теж комусь винен. — Який сенс тобі бути ворогом Нестеренку через дівчину, яка….— замовкаю. Хотіла сказати, що боюся його. 

Максим повільно кліпає. Вії тріпочуть й кидають тінь на його ідеальне обличчя. Гладка шкіра, не світла і не темна, вабить торкнутися, відчути, чи дійсно така ж оксамитова якою здається. 

— Ти дала згоду на шлюб, — повільно каже. Чітко, твердо, щоб зрозуміла і відчула значення слів.

— Але я не…

— Дала згоду, Вел. — повторює з натиском, зупиняючи спробу сказати, що це він все організував. — Ти — моя наречена. Твій підпис стоїть на паперах. 

Хитаю головою. Він же знущається? Так? Навмисно повторює ці слова після тиради, щоб добити. Доводить — не втекти. 

Мабуть, вирішивши, що цього достатньо, Змій йде. Залишає у коридорі та зникає за дверима кабінету. 

Б'ю ногою в стіну. Біль одразу пронизує кістки. Зойкаю й присідаю. Нерви на межі. Мені хочеться вибігти звідси голосно гепнувши дверима, та я знаю — далеко не втечу. 

Йду на другий поверх й заходжу у ту кімнату, де замикав Максим. Сідаю на ліжко, байдужим поглядом окидаю вже прибране приміщення. Думаю. Думаю багато. 

Не розумію вже геть нічого. Точніше, я заплуталася. Вирішую розкласти усе по поличках: батько забажав видати заміж за Змія, я втекла, мене знайшли, замкнули, Максим сказав, що заплатив більше за Нестеренка, але завжди може поступитися йому, батько пояснив, що зі Змієм буду у безпеці, сказав, що так мене захищають. Що ж з усього цього виходить? Мене забажав Георгій собі, а тато захотів убезпечити, тому попросив Змія захистити? Єдиного, певно, хто не боїться Нестеренко. Для чого тоді гроші? Змій заплатив їх татові, наче за мене, але батькові вони дуже потрібні…. Навіщо? Відкупитися? А може тато просто вліз у якісь проблеми, разом з цим ще й Нестеренко захотів щось, а Змій вигідно підвернувся? І батько вирішив, що зможе завдяки Максиму розв'язати частину питань? 

Не віриться у все це. Якийсь сюрреалізм! 

Зариваюся під ковдру. Слідкую за дверима, боячись, що замкнуть знову. Сон зморює швидко, мабуть, організм від стресу сам вимикається. Щоправда, і сон поганий. Прокидаюся вся у передчутті тривоги, спітніла та налякана. Мерзну. Крізь сон плачу. Єдине, чого бажаю — назад свою свободу. На якусь мить навіть приходить шалена ідея відправитися до Нестеренка, щоб допоміг уникнути шлюбу. Втомлений мозок чомусь вирішує, що Георгій не такий поганий, яким його малює світ. Але відкидаю цю думку. Я ж бачила очі тих дівчат, які були з ним… Тими порожніми зіницями нікого не обдурити.