Глава 5

Посмакувавши слойками та чаєм я ще довгий час сиджу в альтанці. Бажання повернутися у дім немає. Почуваюся в'язнем, а будинок ввижається в'язницею. Здається, зайду за двері, і все, кисень зникне, а я більше ніколи звідти не вийду. Так і залишусь полонянкою Змія — холоднокровного чоловіка, який, мабуть, і не знає, що таке посміхатися. 

Вийшовши з альтанки знову прогулююся двором. Цього разу вже уважніше придивляюся до камер спостереження, намагаючись знайти, де їх немає. Має ж бути місце, де я не буду під їх наглядом?  Хоч якийсь закуток, де можна буде вдихнути кисень на повні груди?  Або щось подібне. 

Потім прогулююся поряд з парканом. На меті одна ціль — втеча. Отже, потрібно знайти прогалини… спробувати дізнатися як тут працює охорона. Запам'ятати їх графік. Можливо звучить так, ніби я бойовиків передивилася, але не можуть же вони двадцять чотири на сім охороняти. Вони — люди. Отже, ходять у туалет, їдять, сплять. Впевнена, повинна бути мить, коли двір залишається без їх пильного нагляду, потрібно лише точно знати, коли відбувається. 

“Можеш погуляти навколо будинку і подумати стосовно майбутнього” — передражнюю в голові голос Змія. 

Сам нехай думає про майбутнє. Бо це не я замикаю людей, викрадаю, та змушую силою виходити заміж…

“Ставши дружиною Змія ти будеш у безпеці…” — татко, у що ж ти вляпався і чому повинна розплачуватися я?

Обійшовши вже тричі цей клятий дім завмираю перед входом. Не хочу заходити всередину. Дуже-дуже не хочу. Багата уява малює не вхід у дім, а діру у жерло вулкана. Ну, або як мінімум браму у пекло. 

— Легше не буде, — лунає раптом позаду. 

Його голос звучить холодно. Чужий, байдужий, абсолютно порожній. Я обертаюся. Чоловічі очі — сірий метал з відблисками блакитного, наче небо потрапляє на глянцеву поверхню срібного авто і відбивається своїм кольором від нього. Наскільки вони крижані, настільки ж звабливі. В них хочеться дивитися, хоча знаєш, що потопаєш. Знаєш — захлинаєшся. Там немає тепла чи чогось подібного. Там навіть розрахунку чи скептицизму немає. Вони глибокі, але не для мене. Ви бачили як взагалі дивляться змії на жертв? Наче зацікавлено, дещо зухвало, з впевненістю, що ця жертва скоро опиниться у їх шлунку. Якось так і дивиться Максим. Суміш емоцій та беземоційності. 

— Чому тато сказав, що ти захистиш мене? — різко запитую.

Темні брови чоловіка вигинаються. Густі вії тріпочуть. У білій сорочці та чорних штанах, які ідеально сидять та пасують під черевики. Руки заховав у кишенях. 

— Потрібно було запитати у нього, — спокійно кидає.

Високий, нависає зверху, ніби багатоповерхівка, котра притискає старі будівлі до землі. 

— Він сказав, що ставши твоєю дружиною я буду у безпеці. Чому? Через кого я в небезпеці?

Ледве помітно Змій всміхається.

— Запитай у тата. 

— Але ти сказав, що купив? Що заплатив більше... Тобто… Я просто не розумію… — розгублено кажу. 

— І не потрібно. 

Починаю злитися. Апатія та страх є, вони тривожать, стискають горло й не дають дихати, але бажання дізнатися все, зрозуміти, штовхають адреналін у кров. 

— Якщо я під твоїм контролем, це не означає, що ти маєш право розмовляти зі мною наче зі сміттям! — гнівно кидаю.

— Повір, зі сміттям я б не говорив, — ліниво промовляє. — Може зайдеш? — поглядом вказує на двері. 

Видихаю. Пропалюю Змія очима, але йому байдуже. 

— Ти навмисно, так? — вибухаю все-таки. — Належиш мені, — викривлюю його тон. — Більше нікого і нічого немає! Бо ти заплатив більше! Бо ти апелюєш тим, що можеш віддати Нестеренку!... 

— А ти хочеш? — перериває й робить крок до мене.

Замовкаю. Голос Змія запрошує завітати на темний бік цього світу, побачити, що там, і залишитися назавжди. Голос Змія вибиває землю з-під ніг. Тривожить. Вириває нутрощі. 

“А ти хочеш?”..

Облизую сухі губи. Ковтаю клубок нервів і запитую:

— Як ти, мій батько і Нестеренко зв'язані? Навіщо я йому, і чому ти дав більше, перейшовши йому дорогу? Який сенс?