Глава 4.2

Прогулянка навколо будинку не приносить полегшення. Як і сонце на блакитному небі, красивий міні садок, зона для барбекю, велика альтанка, гойдалка і квіти, котрі скоро повинні розквітнути. Все тут мені не радісне. Ніщо не подобається. Відчуття, попри те, що знаходжуся на дворі, що мене душать чужі руки. Камери та їх мерехтливі “очі” роблять ще гірше. Спостерігають, вихоплюють кожний рух. Охорона по периметру, наче і не дивиться на мене, та я фізично відчуваю їх присутність. Відчуваю як за мною слідкує кілька пар очей, вивчає кожний крок, спостерігає, ніби за твариною у зоопарку. 

Йду в альтанку. Вона оточена різними насадженнями, котрі скоро будуть радувати приємними ароматами та різнобарв'ям кольорів. В голові безлад. Не вірю у слова тата. Від кого мене захищати? Я не зробила нічого поганого, щоб на мене йшло полювання. 

Пригадую слова Змія про Нестеренка. Батько ж не обмовився і словом. Але Змій сказав, що дав більше… Отже, той теж хотів мене? Як забавку? Чи є інші причини про які не знаю? Бо я не маю жодних варіантів з яких причин знадобилася б йому.  І гроші… То були гроші які заплатив Максим за мене батькові, от тільки тато сказав, що вони не його. Що ж це означає? Вони були платою, яку тато мав віддати комусь? Наскільки ж великою була сума? 

Роздуми порушує жінка з кухні. Вона несе тацю з чашками наповненими чимось гарячим і пухкими слойками. Сідає поряд, запитавши чи не проти компанії й розкладає перекус на столі. Починає говорити перша:

— Мене звати Катерина. Вже багато років я працюю на пана Змія. І повір його прізвище це не вирок. 

З перших хвилин починає вибілювати чоловіка. Недовірливо дивлюся на неї.

— Навіщо це кажете мені? Не чули як я кричала? Він замкнув мене. 

Катерина киває. На вигляд жінці років шістдесят. Волосся фарбоване у темний каштан, сірі очі дивляться тепло. Вона усміхається, як мама до доньки.

— Чула. Але якщо зробив так, отже були причини.

Вигинаю насмішкувато брови:

— Які можуть бути причини, щоб у демократичній країні обмежувати свободу іншої людини? За це саджають, взагалі-то! 

— Ти кажеш вірно, Велісіє, — тепло промовляє. — Але пан Змій попередив мене, що у тебе норовливий характер. Я скажу так, бо всіх справ не знаю — це заради тебе. 

Хмикаю. Катерина приємна жінка, та вона, певно, не розуміє усього. Або Змій обдурив її. 

— Мене викрали заради мене? Купили, заради мене? Примусово штовхають у шлюб з людиною, про яку ходять чутки, що він деспот? Як виявилося, ще й правдиві! І все це заради мене? Та і, — твердо додаю, — у Максима немає причин бажати робити щось заради мене. Ми ніхто одне одному, і донедавна, ніколи не бачилися. Я лише чула про нього. 

Катерина сумно дивиться. Підсуває чай та слойку:

— Хто знає які у долі плани й чому потрібно робити так. Просто знай, що він хороший. Цей чоловік врятував мою сім'ю. Я давно працюю у нього. Коли дізнався, що у моєї доньки рак, а чоловік кинув, зробив усе, щоб вилікувати. Оплатив лікування в Ізраїлі. Я… Мені соромно було, та пан Змій сказав, що я практично йому родичка, адже вже багато років готую, прибираю, для нього. І знаєш, я бувало бачила усіляке, та знала, що пан Змій не дасть мене образити. 

Жодне зі слів Катерини не впевнює, не підштовхує змінити думку. Яка різниця, що каже вона, якщо для мене він поганий? Може хоч увесь світ врятувати, мене то викрав, зачинив, зробив вже майже дружиною! Змій краде моє життя і не соромиться цього. 

— Можливо для вас хороший, — викарбовую. — Не для мене. 

Жінка зітхає. Бурмотить, що потрібно повернутися у дім. Залишає мене з тацею та напоями і йде геть. Гадає, що дала їжу для роздумів? Помиляється.