Глава 4.1

— Якщо плануєш викликати поліцію і попросити себе врятувати, це марно, —  ліниво кидає, продовжуючи гортати папери. 

Він навіть не дивиться на мене. Наче не існую, а привид, невидимий для усіх. 

— Я хочу подзвонити до батька. — викарбовую. 

Тепер дивиться. Не на обличчя, в душу. Хочеться смикнутися, струсити з себе цей погляд, але стою нерухомо. Дістає з кишені штанів телефон, щось набирає там й простягає мені. Читаю на екрані: “Миколай Черніков”. Гудки вже йдуть, тож поспіхом прикладаю телефон до вуха. Розвертаюся, щоб вийти з кабінету, поговорити сам на сам. Зупиняюся у коридорі, за кілька кроків від Змія. Нарешті тато відповідає:

— Так? — доволі строго промовляє. 

— Тато, — в голосі самі собою з'являються ображені нотки. 

— Велісіє? — його голос смикається. 

— Я. І я у нього. 

Батько видихає. Важко, немов йому і самому це не подобається, та варіантів немає. 

— Так потрібно, — м'яко починає. — Ти втекла, але все одно мала розуміти, що Максим знайде тебе. 

— Навіщо я йому? Для чого заплатив? Ті гроші, які я взяла, чому вони його? Чи твої? За мене просто…

— Велісіє, є причини, але тобі їх знати не потрібно, повір! Вважай, що ставши дружиною Змія ти будеш у безпеці. Він… Я і він таким чином захищаємо тебе. 

— Від кого? — напружено запитую. 

— Неважливо. Просто знай — Змій захистить тебе. 

Хмикаю гірко.

— Він не захистить. Він ламає! Він забороняє усе, тільки дихати можна. Я не хочу…— починаю плакати. Тато завжди ставав м'якшим, коли починалася істерика. — Не можу. Він не подобається мені. Він… Він злий! Поганий! 

Батько тихо видихає. Чую, як втягує повні легені повітря і суворо каже:

— Це все не має значення, адже з ним ти у безпеці. Питання зараз в іншому: гроші, які ти викрала, вони є? 

Прикушую губи. Мабуть, Змій ще не зв'язувався з татом, або не казав про гроші нічого.

— Ні. Я… Я витратила. Навіщо вони тобі? Це фактично мої гроші, бо твій Змій заплатив їх за мене! Ви обидва обмежуєте мою свободу.

— Після того як ти обчистила мій сейф? — суворіше промовляє. — Доню, ці гроші не були твоїми, і навіть не моїми. Не знаю, що Максим сказав тобі про них конкретно, та…— замовкає. А потім додає. — Нічого. Впораюся. Головне, ти у безпеці. Знаю, Вел, я дуже люблю тебе. І мама любить. Ми прийняли це рішення не з поганих намірів. 

Я не встигаю відповісти. Телефон від вуха забирає Змій, тисне відбій і ховає його у кишеню. Спирається на стіну і пробігається по мені поглядом від якого сироти на шкірі виступають.

— Легше стало? — спокійно запитує. 

Зіщулюю очі. 

— Ні! 

— Відповіді отримала? 

Не можу на нього дивитися. Чомусь до цієї миті все сприймалося інакше. Не як життя, а як жарт. А тепер… тепер ні. Тепер знаю, що тато не забере мене і, щоб врятуватися від Змія доведеться видряпуватися самій. Тікати самій. Бо я не збираюся жити з ним, ставати його дружиною, бо батько щось там наплів про безпеку та захист! Не вірю! Це все вигадані причини, щоб спровадити, позбутися неслухняної доньки. Єдине питання, на яке так і не вигадала відповіді — навіщо я самому Змію? Бо бажанням чи симпатією тут явно не пахне.

— Ні. 

— Який висновок зробила? 

— Що виходу немає і ти мене купив? — уїдливо запитую.

Роблю крок назад. На всякий випадок. Я не знаю цього чоловіка, не знаю достеменно, чи не б'є він, до прикладу, дівчат? Раптом він не просто тиран та деспот, а ще й полюбляє фізичне насилля?

Змій помічає мій крок. Не наближається у відповідь, продовжує стояти підпираючи стіну та ховаючи руки у кишені. 

— Можеш прогулятися навколо будинку і подумати стосовно майбутнього, — всміхається зовсім непривітно. 

Кілька разів просити не потрібно. Я практично мчу до вхідних дверей бажаючи опинитися від нього якомога далі. Хоча так і хочеться гиркнути та відповісти, що в гробу я бачила таке майбутнє. 

Як вам розмова? Як гадаєте, які все ж справжні причини заточення Вел зі Змієм? Навіщо це весілля?